Наступного дня Кос прибіг до Йорена зі звісткою про табір, що стояв попереду.
— Там двадцятеро чи тридцятеро людей, у кольчугах та шоломцях, — розказав він. — Деяких страшно порубано, а один жахливо стогне — мабуть, помирає. Я під його галас підібрався ближче. В них є списи і щити, але кінь тільки один, і той кульгавий. Табір, мабуть, давно стоїть — геть усе навкруги засмерділи.
— Корогву бачив?
— Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі.
Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати.
— Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка.
Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися.
— На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба.
Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто обабіч дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, привісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з виду останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися.
— Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно.
Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба.
— Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?!
Йорен видерся на горбок, аби краще бачити.
— Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь геть від нас. Та пильнувати не завадить.
Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько.
До наступного полудня вони набріли на місце, де стояло село. На багато верств навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, аби врятувати селян.
Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, досі намагаючись закрити їх від пекучого вогню. Коли вони трохи від’їхали, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом з хлопцями стерегти вози, а сам з Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали родичів гучним карканням та радісним вереском.
— Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже чимало часу.
— Йорен звелів чекати. — Гендрі говорив якимсь глухим голосом. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами.
Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю».
— Благаю! Благаю! — плакала і вигукувала жінка знову і знову.
Роржеві це видалося кумедним, і він реготав через дірку в обличчі, де колись був ніс. Гризло теж почав був реготати, але Мурх нагримав на них і звелів стулити пельки.
Йорен наказав знайти жінці місце на возі.
— І то швидше, — підганяв він. — Як стемніє, набіжать вовки, а чи й хтось гірший.
— Мені лячно, — забурмотів Мантулик, побачивши, як однорука жінка ковчиться всередині хури.
— Мені теж, — зізналася Ар’я.
Він стиснув їй плече.
— Не бив я нікого ніколи до смерті, Аріку. Я лишень мамчині мантулики продавав.
Ар’я від’їхала поперед возів так далеко, як насмілилася, аби не чути скигління дівчинки та шепоту жінки, отого «Благаю». Вона згадала одну оповідку Старої Мамки про чоловіка, що сидів у полоні в темному замку злих велетнів. Чоловік той був відважний і розумний, він обдурив велетнів і утік… але щойно вибрався із замку, як його схопили Інші та випили з нього всю гарячу червону кров. Тепер вона розуміла, як той чоловік мав почуватися.
Однорука жінка померла надвечір. Гендрі та Різан викопали їй могилу на схилі пагорба під плакучою вербою. Коли дмухнув вітер, Ар’ї почувся у шурхоті довгих вислих гілок шепіт: «Благаю. Благаю. Благаю». Волосинки ззаду на шиї в неї стали дибки, і вона мало не бігцем кинулася від могили.
— Сьогодні посидьмо без вогню, — звелів Йорен. Вечеря складалася зі жмені дикої редьки, знайденої Косом, чашки сухих бобів, води з ближнього струмка. Вода мала якийсь чудернацький присмак, і Ломик сказав, що то від трупів, які гниють десь вище за потоком. Мантулик хотів був йому загилити, але старий Рейзен припинив бійку.
Ар’я випила забагато води, аби лише чимось наповнити шлунок. Не думала, що зможе заснути, але зрештою заснула. Коли ж прокинулася, то побачила глупу ніч навколо і відчула, що міхур зараз лусне. Навколо купами лежали поснулі хлопці, загорнувшись хто у ковдру, а хто у свиту. Ар’я знайшла Голку, стала рівно, прислухалася. Почула тихі кроки вартового, неспокійне совання хлопців уві сні, торохтливе хропіння Роржа, моторошне сичання, що його видавав уві сні Гризло. З іншого воза долинало неквапне шурхання бруска по криці — там сидів Йорен, жував кислолист і нагострював ножа.
На чатах стояв Мантулик.
— Куди це ти? — спитав він, коли побачив, як Ар’я прямує до дерев.
Ар’я майнула рукою на ліс.
— Дзуськи, — заперечив Мантулик. Він став значно зухваліший, відколи отримав зброю на пояс. Хай то був лише короткий тесак, і малий тримав його так, наче різницького ножа. — Старий наказав нікому далеко не відходити.
— Мені треба воду відлити, — пояснила Ар’я.
— Ось тобі дерево, — вказав він. — Хтозна, Аріку, що там у хащах. Я чув вовчі голоси.
Йоренові б не сподобалося, якби вона стала сваритися зі своїм. Тому Ар’я прикинулася наляканою.
— Тут є вовки?! Ти їх справді чув?
— Ще й як чув, — запевнив хлопець.
— Тоді нехай, перетерплю.
Вона повернулася під свою ковдру і прикинулася, що спить, поки не почула, як Мантулик іде геть. А тоді перекотилася набік і шуснула до лісу з іншого краю табору — тихо, як тінь. Тут теж на чатах стояли хлопці, але їх Ар’я уникла без жодного клопоту. Відійшовши задля певності вдвічі далі, ніж зазвичай, і переконавшись, що навкруги нікого нема, вона скинула штани й сіла навпочіпки, щоб зробити справу.
Ар’я відливала з насолодою, спустивши одяг до кісточок, коли раптом почула шурхіт серед дерев. «Мантулик», майнула в неї шалена думка, «вистежив таки!». Але побачила у темряві блискучі очі, що відбивали місячне сяйво. Живіт їй скрутився у клубок, рука сягнула по Голку, голова і думати забула, чи не обісцить вона сама себе, а тільки рахувала очі: два, чотири, вісім, тузінь, ціла зграя…
Один звір вибрався з-під дерев, сторожко скрадаючись, вирячився на неї та вишкірив зуби. В голові Ар’ї колотилася одна думка: яку дурницю вона вчинила і як зловтішатиметься Мантулик, коли назавтра знайдуть її поїдене тіло. Але вовк обернувся і хутко зник у темряві, а разом з ним і решта очей. Тремтячи, вона привела себе до ладу, зав’язала поворозки і пішла до табору — просто на човгання Йоренового бруска. Ар’я видерлася до хури поруч із ним, не припиняючи тремтіти.