— Вовки, — зашепотіла вона хрипко. — У лісі.
— Еге ж. Де їм ще бути. — На неї він навіть не глянув.
— Вони мене налякали.
— Хіба? — Він сплюнув. — Я чогось гадав, ваша порода полюбляє вовків.
— Німерія була лютововчицею. — Ар’я охопила себе руками. — То зовсім інше. Та й нема її більше. Ми з Джорі кидали каміння, поки вона не втекла, бо королева б її убила.
Від згадки на Ар’ю напала журба.
— От якби Німерія була зі мною в місті, тоді… клянуся, вона не дозволила б відтяти батькові голову.
— Хлопчаки-сироти не мають батьків, — відказав Йорен, — чи ти, часом, не забув?
Від кислолисту плювки його стали червоними, наче з рота цебеніла кров.
— Тут ми маємо боятися тільки вовків у людській шкурі. На кшталт тих, що запопали оте село.
— Якби ж потрапити додому, — вимовила вона, жалюгідно похнюпившись. Ар’я намагалася бути хороброю, лютою, мов росомаха, і все таке, але дедалі частіше відчувала себе маленькою безпорадною дівчинкою.
Чорний братчик відшкурив новий кислолист з паки на возі й запхав його до рота.
— Мабуть, краще було б лишити тебе, хлопче, там, де ти знайшовся. Та й усіх вас. У місті воно безпечніше.
— Байдуже. Я хочу додому.
— Я, бач, хлопаків на Стіну воджу мало не тридцять років. — На Йоренових вустах блищала кривавими пухирями слина від кислолисту. — А втратив загалом трьох. Один старий помер від трясці. Молодого міщанчика змія вкусила, коли той пішов до вітру. І ще один дурник спробував був мене зарізати уві сні, та вислужив за працю саму тілько червону посмішку.
Він махнув ножем поперек горлянки, показуючи, про що мова.
— Трьох за тридцять років.
Йорен сплюнув старий кислолист.
— Кораблем воно, може, й ловкіше. На морі, звісно, дорогою собі нікого не підбереш… мабуть, хтось розумний поїхав би кораблем… та я тридцять років уже ходжу королівським гостинцем.
Він вклав ножа до піхов.
— Іди спи, хлопче. Чуєш мене? Спи.
Вона чесно спробувала заснути. Та лежачи під тонкою ковдрою, чула виття вовків… і ще якийсь звук — тонкий, тихий, наче шепіт на вітрі. Надто схожий на вереск і плач.
Давос I
Вранішнє повітря темніло від диму палаючих богів.
Вогонь вже охопив усіх: Діву і Мати, Воїна і Коваля, Старицю з перловими очима і Батька з визолоченою бородою, навіть Морока, якого вирізьбили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево і незліченні шари фарби та покосту палали лютим ненажерливим блиском. Крізь прохолодне повітря здіймалися тремтливі хвилі жару; химери та кам’яні дракони на замкових мурах виднілися з-за вогнища розмазаними, наче Давос бачив їх крізь запону сліз. А ще йому здавалося, що звірі тремтять і ворушаться…
— Лиха справа, — мовив Алард. Добре, хоч мав розум не підвищувати голос. Дал пробурмотів щось на знак згоди.
— Ану тихо мені, — звелів Давос. — Не забувайтеся, де ви.
Його сини були гарні хлопці, але замолоді. Особливо Алард — надто вже зухвалий та похапливий. «Якби я лишився перемитником, він би зараз сидів на Стіні. Станіс врятував його від такої долі; ось іще один мій борг перед ним…»
До замкової брами з’явилося кількасот людей, щоб подивитися, як спалюють Седмицю. Смерділо в повітрі жахливо. Навіть суворі вояки важко сприймали образу богам, яким вклонялися все життя.
Червона жінка обійшла навколо вогню тричі, виспівуючи молитви спершу мовою Асшаю, вдруге — високою валірійською, втретє — посполитою мовою Вестеросу. Давос розумів тільки останню.
— Ра-Гльор, прийди до нас у пітьму! — закликала вона. — Господь Світла, тобі ми підносимо цих хибних богів, цілу седмицю їх, поєднану в одному — в тому одному, який є твоїм ворогом! Візьми їх і пролий на нас своє світло, бо ніч темна і повна жахіть!
Королева Селиса луною проспівала останні слова. Поруч з нею байдуже дивився на все, що відбувалося, Станіс Баратеон. Важка щелепа мовби скам’яніла під чорно-синьою тінню коротко підрізаної бороди. Вдягнений він був багатше, ніж зазвичай — так, наче зібрався до септу.
Септ Дракон-Каменя стояв там, де став на коліна задля молитви Аегон Завойовник — тієї ночі, коли вирушав на своє завоювання. Та навіть це не врятувало храм від королевиних людей. Вони поперевертали вівтарі, зронили божі подоби додолу, розбили кольорове скло келепами на друзки. Септон Барр міг хіба що шпетити їх на всю губу, а от пан Губард Кручак на чолі трьох синів увірвався до септу і став на захист своїх богів. Кручаки вбили чотирьох королевиних людей, перш ніж їх схопили переважаючі сили. Після того Гунсер Сонцезір, найчемніший у звичаях і найпобожніший зі значкових панів, повідомив Станіса, що не може більше стояти за його справу. Тепер він сидів у одній задушливій цюпі з септоном і двома вцілілими синами пана Губарда. Решта панства не забарилася добре засвоїти науку.
Не те щоб Давос-перемитник надто вже шанував богів. Хіба що за звичкою робив підношення Воїнові перед боєм, Ковалеві — перед сходом нового корабля на воду, Матері — коли дружина важніла дитям. І все ж він почувався зле біля вогнища, в якому палили його одвічних богів. І то не від самого лише диму.
Маестер Кресен зупинив би це свавілля. Старий кинув виклик Господові Світла і загинув за невіру — такі ходили чутки. Натомість Давос знав, як усе було насправді. Він бачив, як маестер вкинув щось до келиха з вином. Отруту. Що б іще то могло бути? Він випив чашу смерті, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог якимсь чином вберіг їй життя. За одне те Давос радо б убив червону жінку. Але що він міг зробити там, де навіть маестер Цитаделі зазнав поразки? Він же всього лише перемитник, що злетів високо — Давос із Блошиного Подолу, Цибульний Лицар.
Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Якось септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Впродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висріблювали, прикрашали коштовним камінням.
— Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку.
Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти його. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі тліюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя льоняною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям.
Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони його на свої таємні наради не кликали. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник Веларіона чи червоні краби Кельтигара.»
Це якщо Станіс здобуде-таки трон. Якщо ж він програє…
«Всім, чим я став, я завдячую йому.» Станіс висвятив його у лицарський стан. Посадив на почесне місце за своїм столом, дав військову галеру замість перемитницької лайби. Дал та Алард теж мають під проводом бойові галери, Марік очолює веслярів на «Люті», Матос служить при батькові помічником на «Чорній Беті», а Девана король взяв до себе зброєносцем. Одного дня малого висвятять у лицарі, та й двох меншеньких теж. Мар’я тепер хазяйнує у невеличкому міцному обійсті на мисі Гніву, челядь кличе її «мосьпані», а Давос може брати оленя у власних лісах. Все це він має від Станіса Баратеона за ціну в кілька шматочків пальців. «Станіс вчинив зі мною по правді, бо ж я чхав на королівський закон усе життя. І тим він заслужив мою вірність назавжди.» Давос торкнувся маленького мішечка, що висів на шиї на шкіряному ремінці. Кісточки його пальців приносили йому щастя, а зараз він його потребував. «Як і всі ми. А понад усе — мій пан Станіс.»