— Хай щастить, — пробурмотів він.
На іншому кінці галасливої загальної зали сидів Саладор Саан та їв виноград з дерев’яної миски. Побачивши Давоса, він майнув до нього рукою.
— Пане Давосе, добрий лицарю! Сідай до мене! З’їж ягідку. З’їж дві. Вони на диво солодкі!
Лисенієць був меткий жевжикуватий чоловічок, чия звичка до зухвало-барвистого одягу стала вже приказкою на обох берегах вузького моря. Сьогодні він мав на собі блискучий срібнотканий альтембас; довгі зубчасті рукави кінцями мели підлогу, нефритові гудзики на одягу були різьблені у подобі мавп, а на пасмах світлих кучерів хвацько сиділа химерна зелена шапочка з віялом павиного пір’я.
Давос обережно пробрався між столів туди, куди його покликали. Свого часу, ще до лицарства, він часто купував різний крам в Саладора Саана. Лисенієць і сам був добрячий перемитник, а ще торгував, позичав гроші в ріст, здобув чималу славу як пірат і величав себе «князем вузького моря». Ясна річ — варто харцизяці забагатіти, як він зразу пнеться у князі. Саме Давос переплив море до Лису, щоб залучити старого шахрая до справи князя Станіса.
— Не бачив, як палають боги, пане мій добрий? — запитав його Давос.
— Червоні жерці мають в Лисі великий храм. Вічно палять те, палять се, гукають щось своєму Ра-Гльорові. Своїми ватрами роблять мені нудно. Король Станіс теж скоро знудиться. Тільки на те й сподіваюся.
Здавалося, йому байдуже, хто може його підслухати — Саан сидів собі, жував виноградини, виштовхував насінини з рота язиком на губу і збивав їх геть пальцем.
— Моя «Тисячобарвна птаха» прибула учора, добрий паночку. Вона не військова галера, ні, вона для торгівлі, і вона заходила до Король-Берега. Ти певен, що не хочеш ягідку? Кажуть, у місті діти голодують.
Він зателіпав китицею перед Давосом і всміхнувся.
— Мені б краще пива та останніх новин.
— Люди Вестеросу завжди кудись поспішають, — пожалівся Саладор Саан. — А чого, питається? Хто надто поспішає жити, той біжить просто до могили.
Він відригнув і продовжив.
— Князь Кастерлі-на-Скелі надіслав свого карлика наглядати за Король-Берегом. Чи не сподівається він відлякати нападників його бридкою пикою, га? Або, може, гадає, що ми помремо зі сміху, як побачимо кривляння Біса на міських мурах? Хто мені скаже? Карлик викинув копняком під дупу йолопа, що очолював золоті киреї, та замінив його на лицаря з залізною рукою.
Він смикнув з китиці виноградину, стиснув її між великим та вказівним пальцем так, що шкурка луснула, і пальцями потік сік.
До них пропхалася дівчина-служниця, дорогою ляскаючи по руках, що намагалися її вхопити. Давос замовив кухоль пива, обернувся до Саана і спитав:
— Чи добре захищене місто?
Той стенув плечима.
— Мури там високі та сильні, але хто на них стоятиме? Вони набудували скорпіонів та вогнеплюйок, але вояків у золотих киреях мало, та й ті надто зелені, а інших нема. Швидко вдарити, мов яструб падає на зайця, і велике місто буде наше. Аби ж був вітер наповнити вітрила, ваш король сів би на свій Залізний Трон назавтра ввечері. Карлика ми б вбрали як блазня і тицяли йому списами у його дрібні сідниці, щоб гарненько нам танцював. Може б твій зацний король подарував мені кралю-королеву Серсею, аби гріла постіль уночі. Я ж так довго скнію без своїх дружин, і все заради його служби!
— Не бреши, пане пірате, — мовив Давос, — нема в тебе ніяких дружин, самі лише підбічниці. А за кожен твій день і кожен корабель тобі добре платять.
— Обіцянками-цяцянками, — пожалівся Саладор Саан. — Паночку добрий, я хочу золота замість папірців з нашкрябаними на них словами.
Він вкинув до рота ще виноградину.
— Матимеш золото, як захопимо скарбницю в Король-Березі. Немає в Семицарстві людини, чеснішої за Станіса Баратеона. Він дотримається кожного свого слова.
Ще не доказавши, Давос подумав: «До чого докотився світ — перемитник хамського роду мусить ручитися за честь законного короля».
— Він каже і каже мені свої слова. А я кажу: нумо вже щось зробимо. Місто дозріло краще, ніж цей виноград, старий мій друже — лишилося тільки його зірвати.
Служниця повернулася з пивом і отримала від Давоса мідяка.
— Може, ми й візьмемо Король-Берег, як ти кажеш, — відповів він, беручись до кухля, — але скільки ми там втримаємося? Тайвин Ланістер сидить у Гаренголі з великим військом, а князь Ренлі…
— Еге ж, ще й молодший брат, — зазначив Саладор Саан. — Ця оповідка не така для нас весела. Король Ренлі заворушився. Ні-ні, тут він князь Ренлі, прошу пана. Стільки королів, аж я оскому набив усіх величати як слід. Братик Ренлі виступив з Вирію з молодою гарною королевою, своїм квітковим панством, блискучим лицарством і могутньою піхотою. Тупає собі по вашій трояндовій дорозі на те саме велике місто, про яке ми тут балакали.
— Ще й молоду з собою взяв?
Саладор здвигнув плечима.
— Взяв, а навіщо — про те мені не сказав. Може, не хоче розлучатися з теплою борозною між її стегон навіть на одну ніч. Або ж такий певний своєї перемоги.
— Треба переказати королю.
— Я вже подбав, паночку мій. Його милість, щоправда, як мене бачить, то хмурніє так, що я аж боюся до нього ходити. Гадаєш, він би мене полюбив, якби я носив волосяницю і ніколи не всміхався? Та дзуськи, не діждеться. Я чесна людина, хай любить мене у шовках та оксамиті. Бо інакше відведу кораблі туди, де мене полюблять більше. Той меч, пане мій, був не Світлоносець.
Раптова зміна у розмові змусила Давоса здригнутися.
— Меч?
— Меч, якого висмикнули з вогню, так-так. Люди люблять розказувати мені новини — така вже в мене посмішка. Чим спалений меч може прислужитися Станісові?
— Палаючий меч, — виправив Давос.
— Спалений, — наполягав Саладор Саан, — і нам з того слід радіти, друже мій. Ти знаєш казку про те, як викували Світлоносець? Я тобі розкажу. Колись на світ насунулася страшна темрява. Аби боротися з нею, видатний звитяжець мусив мати видатний клинок — такий, якого ще не було в світі. Тридцять днів і тридцять ночей Азор Ахай без сну трудився у храмі, куючи клинка у священному вогні. Нагрів, прокував, нагорнув, нагрів, прокував, нагорнув… аж поки меч не був готовий. Але щойно він опустив його у воду, щоб загартувати сталь, як меч луснув на друзки.
— У таких випадках великі звитяжці не мають звички просто знизати плечима і піти їсти смачний виноград на зразок цього. Натомість він узявся до праці знову і вдруге трудився п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і меч вийшов у нього ще кращим, ніж перший. Азор Ахай упіймав лева, аби загартувати клинок у крові червоного звіриного серця, але сталь знову розлетілася на друзки. Великий сум і велика журба охопили його, бо він знав, що мусить зробити далі.
— Третій клинок він кував сто днів і сто ночей, і коли той засяяв білим жаром у священному вогні, прикликав звитяжець до себе власну дружину. «Нісса-Нісса», мовив він до неї, бо таким ім’ям її звали, «оголи свої груди і знай, що я люблю тебе найбільше за все у цілому світі». Вона зробила, що їй наказали — а з якого дива, не скажу, бо не знаю — і Азор Ахай устромив димний меч у її живе серце. Кажуть, що від її крику муки та втіхи на місяці з’явилася тріщина, але натомість у сталь увійшли її кров, її душа, її сила та її мужність. Ось таку оповідь розказують про те, як був скуваний Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців.
— Бачиш, до чого я веду? Радіймо, що з того багаття його милість висмикнув просто якийсь спалений меч. Занадто багато світла шкодить очам, друже, а вогонь ще й пече.
Саладор Саан прикінчив останню виноградину і прицмокнув губами.
— То коли ж, на твою думку, друже лицарю, король накаже нам підняти вітрила?
— Гадаю, скоро, — відповів Давос, — якщо його бог забажає.
— Його бог, паночку мій? А не твій? Де ж тоді бог пана Давоса Лукомора, лицаря-цибульника?