Давос ковтнув пива, щоб зібратися з думками. «Шинок забитий людом, а ти — не Саладор Саан», нагадав він собі. «Думай, що кажеш.»
— Мій бог — король Станіс. Він зробив мене тим, ким я є, і благословив своєю довірою.
— Я це запам’ятаю. — Саладор Саан звівся на ноги. — Прошу вибачити. Виноград тільки розпалив у мені голод, а обід чекає на «Валірійцеві». Рублена ягнятина з перцем, смажений мартин, напханий грибами, солодким кропом та цибулею. Скоро обідатимемо разом у Король-Березі, еге ж? Бенкетуватимемо в Червоному Дитинці, а карлик співатиме нам веселої пісеньки. Коли говоритимеш з королем Станісом, згадай, якщо твоя ласка, що на новий місяць він буде винний мені ще тридцять тисяч драконів. От якби він віддав тих богів мені. Вони були надто гарні, щоб їх палити. А в Пентосі чи Мирі за них дали б добрячі гроші. Та нехай — віддасть мені на одну ніч королеву Серсею, і я його пробачу.
Лисенієць ляснув Давоса по спині й вийшов геть із корчми з таким виглядом, наче вона йому належала.
Пан Давос Лукомор ще довгенько сидів над своїм кухлем пива, розмірковуючи про те і про се. Рік тому він був зі Станісом у Король-Березі, коли король Роберт влаштував турнір на честь іменин принца Джофрі. Давос згадав червоного жерця Тороса Мирійського та його вогняний меч, що ним той бився у бугурті. Видовисько було неабияке: простора червона ряса віяла за вітром, клинок палав блідим зеленим вогнем, але всі знали, що ніяких чар у мечі нема; зрештою вогонь згас, і Спижевий Йон Ройс гепнув жерця по макітрі звичайнісіньким буздуганом.
Але справжній вогняний меч — ото було б справді диво усім на подив. Тільки за яку ціну… Подумавши про Ніссу-Ніссу, він згадав власну дружину Мар’ю — повненьку добросерду жіночку з трохи провислими вже грудьми та лагідною посмішкою. Найкращу жінку в світі. Він спробував уявити, як простромлює її наскрізь мечем, і аж здригнувся. «Не з таких, як я, виходять звитяжці», вирішив він. Якщо така ціна чарівного меча, то він її платити не бажає.
Давос прикінчив своє пиво, відсунув кухля і пішов геть з шинку. При виході він попестив голову химери і пробурмотів «Хай щастить». Щастя нікому з них не завадить.
Вже пізно ввечері, присмерком, до «Чорної Бети» прибув Деван, ведучи з собою сніжно-білу кобилу.
— Вельмишановний пане батьку, — оголосив він, — їх милість наказують вам з’явитися до них у Палату Мальованого Столу. Беріть цю кобилу і рушайте негайно.
Давос втішився виглядом Девана у пишному вбранні зброєносця, але виклик його схвилював. «Невже це наказ рушати?», спитав він себе. Саладор Саан — не єдиний капітан, що вважає Король-Берег дозрілим для приступу. Але перемитник мусить навчитися терпіння. «Ми не маємо надії на перемогу. Я вже казав маестрові Кресену того дня, коли повернувся на Дракон-Камінь, а відтоді нічого не змінилося. Нас замало, ворогів забагато. Опустимо весла у воду, і нам кінець.» Та нічого не поробиш — Давос видерся на кобилу і рушив, куди кликали.
Прибувши до Тулумбасу, Давос побачив, що тузінь високородних лицарів та вельможних значкових саме збирається геть. Князі Кельтигар та Веларіон коротко кивнули до нього і пішли собі, інші взагалі не звернули уваги, але пан Аксель Флорент раптом зупинився перекинутися слівцем.
Дядько королеви Селиси статурою скидався на барило, мав дебелі руки та криві ноги, а до того ж був капловухий, як усі Флоренти — ще більше, ніж його небога. Цупка шерсть, яка стирчала з його видатних вух, не заважала йому, втім, чути більшість того, що робилося і говорилося у замку. Впродовж десяти років пан Аксель служив каштеляном Дракон-Каменя, поки Станіс сидів у Робертовій раді в Король-Березі, але останнім часом він вибився на перші місця серед людей королеви.
— Пане Давосе, маю незмінне задоволення бачити вас, — мовив він.
— Так само і я вас, ласкавий пане.
— Я примітив вас сьогодні вранці. Хибні боги палали веселеньким вогнем, чи не так?
— Так, вони горіли вельми яскраво. — Давос не довіряв панові Акселю, незважаючи на приязну розмову. Адже дім Флорент, за малим винятком, загалом став за Ренлі.
— Пані Мелісандра каже нам, що іноді Ра-Гльор дозволяє своїм вірним слугам бачити у вогні майбутнє. Цього ранку я начебто бачив у вогні десяток прекрасних дів-танцівниць, вдягнених у жовті шовки. Вони крутилися і вихилялися перед великим королем. Гадаю, то було віще видіння, пане мій. Погляд краєм ока на ту славу, яка чекає на його милість після взяття Король-Берега і престолу, що належить йому за правом.
«Станісові не до смаку такі танці», подумав Давос, але не насмілився сперечатися з дядьком королеви.
— Я бачив самий лише вогонь, — мовив він, — ще й від диму сльози потекли. Мушу прохати вибачення, пане, король чекає.
Він рушив собі мимо, питаючи себе, чого це пан Аксель причепився. «Адже він — людина королеви, а я — короля.»
Станіс сидів за Мальованим Столом, при боці мав маестра Пилоса, а перед собою — нагромадження паперів.
— Пане лицарю, — мовив король, щойно Давос увійшов, — гляньте-но на цього листа.
Давос покірно взяв один з паперів навмання.
— З виду гарний, ваша милість, та на жаль, слів не розберу.
Давос читав мапи та креслення незгірш інших мореплавців, але літери та всяке письменство його волі не корилися. «Зате мій Девон вже вміє читати, а разом з ним малі Стефон та Станіс.»
— Забувся. — Дратівлива борозна простягнулася між бровами короля. — Пилосе, ану прочитай йому.
— Так, ваша милосте. — Маестер узяв один з пергаменів і прочистив горлянку. — «Усім добрим людям шле вітання Станіс, законний син Стефона Баратеона, князя Штормоламу, від шлюбу з його вельможною дружиною Касаною з дому Естермонт. Сим проголошую, і клянуся у тім честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш покійний король, не лишив по собі жодного законного тілесного нащадка, поєлику отрок Джофрі, отрок Томен і отроковиця Мирцела суть негідні вилупки від кровозмісу Серсеї Ланістер з її братом Хайме-Крулерізом. За правом крові й родоводу я від сього дня проголошую Залізний Трон Семицарства Вестеросу своїм законним володінням і закликаю всіх вірних та доброчесних підданих підтвердити свою вірність їхньому єдиному панові та володарю. Складено у Світлі Господньому, скріплено власноручним підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя.»
Пилос поклав пергамена, тихенько зашурхотівши ним.
— Хай буде «з її братом, лицарем Хайме, відомим як Крулеріз», — мовив Станіс, суплячись. — Хай який негідник він є, лицарського звання в нього ніхто не забирав. І не знаю, чи мусимо ми називати Роберта «любим братом». Він мене любив не більше, ніж того вимагав братній обов’язок, і я його так само.
— То чемний звичай, він нікому не шкодить, ваша милосте, — спробував заперечити Пилос.
— То брехня. Викинь її геть. — Станіс обернувся до Давоса. — Маестер каже, що ми наразі маємо сто сімнадцять круків. Я бажаю, аби вислали усіх. Сто сімнадцять круків донесуть сто сімнадцять списків мого листа до всіх закутків держави від Вертограду до Стіни. Хай сотня прорветься крізь буревії, яструбів та стріли ворогів. Якщо так станеться, то сотня маестрів прочитає мої слова стільком князям і панам у стількох світлицях і опочивальнях… а далі листи можуть потрапити у вогонь, а вуста навіки замкнутися мовчанкою. Може статися, що ті князі та пани люблять Джофрі, Ренлі чи Робба Старка. Я — їхній законний король, та вони дадуть мені одкоша, якщо завважать за можливе. Тому мені потрібні ще й такі, як ти.
— Я слухаю вашу волю, мій королю. Завжди й незмінно.
Станіс кивнув.
— Я хочу, аби ти повів «Чорну Бету» на північ: до Мартинова, до Пальців, до Трьох Сестер, ба навіть до Білої Гавані. Твій син Дал хай піде «Примарою» на південь, повз мис Гніву і Зламану Руку, вздовж узбережжя Дорну аж до Вертограду. Кожен з вас повезе скриню листів і віддаватиме по одному в кожному порті, в кожному замку чи городці, в кожному рибальському селищі. Прибийте ті листи до дверей усіх септів і шинків, аби їх міг прочитати кожен, хто розбирає грамоту.