На це Давос відповів:
— Її розбирає не надто багато людей.
— Пан Давос вірно каже, ваша милосте, — додав маестер Пилос. — Краще б листи читали вголос.
— Краще, але й небезпечніше, — відказав Станіс. — Гадаю, мої листи в державі сприймуть не надто схвально.
— То дайте мені лицарів, хай читають вони, — мовив Давос. — З вуст родовитих панів ті слова пролунають вагоміше, ніж з моїх.
Схоже, Станісові думка сподобалася.
— Гаразд, я дам тобі таких людей. В мене є сотня лицарів, які радше читатимуть вголос, аніж битимуться. Дій відкрито там, де зможеш, а в інших місцях скрадайся потай. Застосуй усі свої перемитницькі штуки: чорні вітрила, потаємні затоки й пришиби, аби справу зробив. Якщо тобі не вистачатиме листів, візьми у полон кілька септонів, і хай зроблять ще списків. Твій другий син також мені потрібен. Хай він поведе «Пані Мар’ю» через вузьке море до Браавосу та інших Вільних Міст і доправить листи до їхніх можновладців. Весь світ мусить знати про моє право на трон і про ганьбу та злочин Серсеї.
«Вони отримають звістку», подумав Давос, «та чи повірять їй?». І зиркнув задумливо на маестра Пилоса. Король перехопив його погляд.
— Маестре, вам слід братися до письма. Листів знадобиться дуже багато, і якнайскоріше.
— Воля ваша. — Пилос вклонився і залишив палату.
Король почекав, поки той піде, і спитав:
— Що таке ти не можеш сказати мені в присутності мого власного маестра, Давосе?
— Володарю, Пилос — добрий і вірний слуга, та я не можу дивитися на ланцюг навколо його шиї без того, щоб не затужити за маестром Кресеном.
— Хіба він винуватий у смерті старого? — Станіс зиркнув у вогонь. — Я не хотів, аби Кресен приходив на той бенкет. Він мене розгнівав, справді, й дав мені погану пораду, але смерті я йому не бажав. Я сподівався подарувати йому ще кілька років тихої втіхи, без клопоту і лиха. Він вислужив їх своєю вірністю й трудами, але… — король скреготнув зубами, — але він помер. А Пилос служить вельми здібно.
— Гаразд, пане мій, Пилос — то найменша з турбот. Щодо листа… чи можу я взнати, що про нього думає ваше панство?
Станіс пирхнув.
— Кельтигар оголосив, що він гідний всякого захоплення. Та йому покажи вміст мого нужника — він і його оголосить гідним захоплення! Інші хитали собі головами вгору-вниз, наче гусаки. Не рахуючи Веларіона, який заявив, що справу вирішить гостра криця, а не слова на пергамені. Наче я без нього не знаю! Та хай Інші вхоплять моє панство. Я бажаю вислухати твою думку.
— Ваші слова сильні, прямі й відверті.
— Вони ще й правдиві.
— Правдиві. Але ви не маєте на них доказів. Доказів кровозмісу. Не більше, ніж ви мали рік тому.
— Такий собі доказ сидить у Штормоламі. Робертів байстрюк, якого він нарядив у мою весільну ніч, на тому самому ліжку, яке наготували для мене з нареченою. Делена була з Флорентів, ще й незаймана діва, тому Роберт визнав дитя за своє. Його кличуть Едрік Шторм, і кажуть, що на вигляд він — викапаний мій брат. Якби люди побачили його, а тоді подивилися на Джофрі й Томена, то не могли б не поставити собі цікаві питання. Я так гадаю.
— Але як його побачать люди, коли він сидить у Штормоламі?
Станіс застукотів пальцями по Мальованому Столі.
— В цьому і полягає перепона. Одна з багатьох. — Він здійняв очі. — Але ти ще не все сказав про листа. То давай, кажи далі. Не на те я висвятив тебе у лицарі, щоб ти вчився порожньої чемності. Для дурних лестощів я маю досить вельможних князів. А ти, Давосе, кажи прямо, що в тебе на думці.
Давос схилив голову.
— У кінці листа було дещо. Як там? Складено у Світлі Господньому…
— Так. — Щелепи короля стиснулися.
— Вашим підданим не сподобаються ті слова.
— Як не сподобалися тобі? — різко спитав Станіс.
— Якби ж ви написали натомість «Складено перед очима богів та людей» або ж «Милістю богів старих і нових»…
— Чи не берешся ти навчати мене благочестя, перемитнику?
— Я вас вельми покірно питаю, ясновельможний пане.
— Справді? А мені чомусь здається, що ти любиш мого нового бога не більше, аніж мого нового маестра.
— Я не знаю того Господа Світла, — зізнався Давос, — але знаю богів, яких ми спалили вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Мати подарувала мені семеро міцних синів.
— Семеро міцних синів тобі подарувала дружина. Хіба ти молишся на неї? Сьогодні вранці ми спалили кілька шматків деревини, та й по тому.
— Може, й так, — погодився Давос, — та коли я малим хлопчиною жебрав у Блошиному Подолі, септони інколи мене годували.
— Зараз тебе годую я.
— Ви жалували мені почесне місце за своїм столом. Я з вдячності відплачую вам правдивими словами. Ваші люди не плекатимуть до вас любові, якщо ви заберете в них богів, одвіку ними шанованих, а навзамін дасте одного такого, що не кожен і язика зможе вивернути, щоб проказати його ім’я.
Станіс раптом підвівся.
— Ра-Гльор. Хіба так складно? Кажеш, не люблять вони мене? А коли любили? Як можна втратити те, чого ніколи і не мав?
Він перейшов до південного вікна, щоб кинути погляд на залите місячним сяйвом небо.
— Я припинив вірити у богів, коли побачив, як на тому боці затоки ламається і йде на дно «Вітриста». Не знаю, який бог вчинив таке жахіття, як смерть моїх батька і матері, але від мене він ніколи не матиме уклонів та молитов. Саме так я присягнувся того дня. У Король-Березі верховний септон щось белькотів мені про те, як Седмиця надсилає людям справедливість і добро. Але все добро і вся справедливість, яку я бачив за життя, були вчинені руками людей.
— Якщо ви взагалі не вірите у богів…
— …то нащо морочити собі голову ще одним? — підхопив Станіс. — Я питав себе про те саме. Про богів я знаю мало, а турбуюся ще менше, але червона жриця має силу.
«Так, але якого роду та сила?»
— Кресен мав мудрість.
— Я довіряв і його мудрості, й твоїм хитрощам, перемитнику. Але який зиск я з них маю? Штормове панство випхало тебе у три вирви. Я прийшов до них як жебрак, а вони з мене поглузували. Годі, більше не буде ані жебрання, ані глузів. Залізний Трон — мій за правом, але як я мушу його взяти? У державі є чотири королі, й три з них мають більше війська та золота, ніж я. А я маю тільки кораблі… а ще її. Червону жінку. Половина мого лицарства боїться навіть ім’я її сказати. Ти знав про таке чи ні? Якби вона не вміла геть нічого більше, я й то не смів би нехтувати ворожбиткою, яка вміє вселити жах у серця гартованих вояків. Бо наляканий вояк — то побитий вояк. Але ж вона може вміти й дещо більше. Я маю намір з’ясувати, що саме.
— Коли я був малим хлопчиною, то знайшов поранену яструбиху-тетерев’ятницю і виглядів її сам. Назвав птаху Прудкокрилка. Вона, бува, сиділа в мене на плечі, літала за мною з палати в палату, брала їжу з руки, але в небо злітати не бажала. Щоразу, як я намагався напустити її на здобич, вона не піднімалася вище за верхівки дерев. Роберт кликав її «Пустокрилка». Сам він мав самицю кречета-білозірця на ім’я Блискавка, і вона ніколи не впускала дичини. Одного дня наш двоюрідний дід, пан Гарберт, порадив мені спробувати іншого птаха. Сказав, щоб я не ламав з себе дурня з тією Прудкокрилкою. І мав рацію.
Станіс Баратеон відвернувся від вікна і примар, що рухалися південним морем.
— Свята Седмиця ніколи не приносила мені бодай горобця. Час спробувати іншого птаха, Давосе. Червону яструбиху.
Теон I
Поблизу Пайку безпечної якірної стоянки не було, але Теон Грейджой бажав кинути оком на батьківський замок з моря, аби побачити його так, як бачив востаннє — десятьма роками раніше, коли бойова галера Роберта Баратеона забирала його геть на виховання до Едарда Старка. Того дня він стояв біля поручнів, слухав плюскіт весел і стукіт веслярського тулумбасу, дивився, як Пайк зменшується вдалині. Тепер він бажав побачити, як замок знову виростає перед ним з моря.
Покірний його наказові, «Міраам» пройшов повз мис під смикання вітрил та лайки капітана, який кляв заразом і вітер, і своїх жеглярів, і дурниці, які спадають на думку різним вельможним паничам. А Теон накинув на голову каптура кобеняка, щоб сховатися від бризок, і роздивлявся рідну домівку.