— Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого.
— Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися.
І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу. Чоловіки порали коней, лагодили сідла, стремена, підкови та взуття. Діти блукали кривими провулками, знаходили старі спижеві монети, шматочки лілового скла, кам’яні глечики з ручками, різьбленими у подобі змій. Одну жінку вкусив червоний скорпіон, та окрім неї, більше ніхто не помер. Коні почали наїдати трохи м’яса. Дані сама гляділа за раною пана Джорага, і та почала зцілюватися.
Першим повернувся Рахаро. Він доповів, що на південь червона пустеля тяглася далі й далі, а тоді скінчилася на голому березі коло отруйної води. Звідси дотуди лежали тільки сипучі піски, обдерті вітрами скелі та жорсткі рослини, вкриті гострими шпичаками. Він присягнувся, що проїжджав повз кістки драконів, ще й такі величезні, що кінь з вершником легко пройшов між жахливих чорних щелеп. А більше він нічого не бачив.
Дані дала йому під провід тузінь найдужіших чоловіків з наказом розібрати бруківку на майдані й дістатися землі. Якщо в щілинах між каменями може рости чорт-трава, то без каменів напевне виросте щось краще. Колодязів тут було вдосталь, і якщо знайти насіння, майдан скоро буятиме цвітом.
Наступним повернувся Агго. Він присягнувся, що південний захід — безплідний та випалений. Він знайшов руїни ще двох міст, менших за Ваес Толорро, але в іншому таких самих. Одне охоронялося кільцем черепів на іржавих залізних списах, і туди він увійти не посмів. Але друге досліджував стільки, скільки зміг. Агго показав Дані знайденого ним залізного обруча на руку з необробленим вогняним опалом завбільшки з її великий палець. Там були ще й сувої, але сухі та дуже крихкі, тому Агго не став їх чіпати.
Дані подякувала йому і приставила наглядати, як лагодять ворота. Якщо в старі часи через пустелю прийшли якісь вороги, щоб спалити ці міста, то чому б їм не з’явитися знову?
— А коли так, то мусимо підготуватися до зустрічі, — оголосила вона.
Джохого подорожував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть і видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; на мури миттю вибігла Дані, щоб подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч з якими коні здавалися дрібними.
Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані.
— Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі.
Дані витріщилася униз на чужинців.
— Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена.
Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою:
— Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах.
Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст:
— Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцяти, і я веду в Карфі велику торгівлю.
Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства:
— Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів.
— Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли.
Джон II
Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої загорожі для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усіма нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева.
Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… особливо рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, а така печера із зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула.
«Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.»
— Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні.
— Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе!
— І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу.
Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева.
— Гляньте лишень на цю пику. Не диво, що люди їх лякалися, коли вперше прийшли на Вестерос. Я б і сам таке кляте лихо радо стяв сокирою.
Джон відповів йому:
— Мій вельможний батько вірив, що людина не здатна брехати перед серце-деревом. Старі боги знають, коли хтось бреше.
— Мій батько вірив у те саме, — погодився Старий Ведмідь. — Ану покажи мені того черепа.
Джон зліз з коня. На спині у чорних шкіряних заплічних піхвах він носив Пазура — півторачного меча-«байстрюка», отриманого від Старого Ведмедя на подяку за спасіння його життя. Байстрюк в байстрюцькій руці — так жартували про нього інші братчики. Руків’я для нього наново переробили, прикрасили маківкою у вигляді вовчої голови зі світлого каменю, але сам клинок був валірійського булату — стародавній, легкий, смертельної гостроти.
Джон став на коліно і запхав руку в рукавиці до пащеки в дереві. Всередині порожнини все було червоне від висохлої смоли і почорніле від вогню. За одним черепом він побачив інший — менший, з відламаною щелепою, наполовину схований у попелі та шматочках кістки.
Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці.
— Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли тут ще було в кого питати.
Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять.
— Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки.
Він зітхнув.
— Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа.
Він вкинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку тонкого попелу.
— Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід.
Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу.
Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, аби впевнитися, що нічого не проминули. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета, сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом.
— Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і від того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, вічно на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене…
Джон мусив зігнутися, аби пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки приску під діркою-димарем у даху.