— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…
— Там не досить дахів на всіх нас. — Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тісняви. Білодерева він уже надивився вдосталь.
Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси виявилися такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню.
— Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину відлякав наш галас у дорозі.
— Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен.
Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду.
— Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь.
— Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити.
Старий Ведмідь пирхнув.
— І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє.
Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив.
— Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми…
— …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Який би ворог не чекав на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.
«Або вони знайдуть нас», подумав Джон.
Ар’я IV
Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб.
Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця.
— Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок.
— Казав же, що тут є мертв’яки, — оголосив Ломик. — Я ще у воді смак відчув.
Коли мерця побачив Йорен, то сплюнув.
— Дубарю, ану подивись, що там в нього є цінного. Кольчуга, ніж, гроші… що знайдеться.
Йорен вдарив мерина острогами та в’їхав до річки, але кінь застряг у м’якому намулі, а далі за очеретом вода глибшала. Йорен виїхав назад сердитий, а коня до колін вкрила бура слизька грязюка.
— Тут ми не перейдемо. Косе, гайда зі мною вгору течією, пошукаймо броду. Воте, Герене — ви униз. Решта чекає тут. Виставте варту.
Дубар знайшов на поясі мерця шкіряного гаманця, де було чотири мідяки та пасемце білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломик і Торба роздяглися голяка і залізли в річку; Ломик вхопив жмені слизького намулу і став кидатися ним у Мантулика з вереском «Намулик! Намулик!». Всередині хури залаявся Рорж, погрожуючи та вимагаючи його розкувати, поки немає Йорена, та ніхто не зважив. Курц голими руками упіймав рибу; Ар’я підгледіла, як він це робить, стала над мілкою заболонню спокійна, мов тиха вода, і викинула руку стрімко, мов змія, щойно риба наблизилася. Справа здалася їй легшою, аніж ловити котів. Адже риба не мала пазурів.
Розвідники повернулися опівдні. Вот розповів, що з верству вниз течією був дерев’яний міст, але його хтось спалив. Йорен відірвав кислолист від паки і вкинув до рота.
— Коні, може, перепливли б, та й віслюки, але дідька лихого ми переправимо ці вози. На півночі та заході ще й горить вогонь. Може, краще нам лишатися на цьому березі.
Він підібрав довгу палицю і намалював на землі коло, а з нього — хвилясту риску.
— Оце Боже Око, а з нього на південь тече річка. Ми отут.
Він тицьнув у землю, зробивши дірку біля риски, нижче кола.
— З заходу ми озеро не обійдемо, як я хотів. А на сході знову вийдемо на королівський гостинець.
Кінець палиці посунувся туди, де стрічалися риска та коло.
— Десь тут, скільки пам’ятаю, є містечко. Паланка з каменю, ще й якийсь пан сидить у своїй вежі. В нього має бути якась варта, хоч лицар чи двоє. Рушимо вздовж річки на південь, до темряви будемо там. В них мусять бути човни, отож продамо все, що маємо, і наймемо собі хоч одного.
Він провів палицею просто через коло-озеро знизу вгору.
— З ласки божої зловимо вітер і перепливемо Боже Око до Гаренграду.
Йорен тицьнув палицею тепер уже згори кола.
— Тут можна купити нових коней або ж перебути у Гаренголі. Там сидить пані Вент, а вона завжди була приязна до Варти.
Мантулик вирячив круглі очі.
— Та ж у Гаренголі привиди…
Йорен сплюнув.
— Осьо твоїм привидам.
І кинув палицю в грязюку.
— Сідайте в сідла.
Ар’я саме згадувала байки, що їх Стара Мамка розповідала про Гаренгол. Злий король Гарен загородився від ворогів усередині, тому Аегон випустив драконів і перетворив замок на поховальне вогнище. Мамка казала, що у зчорнілих баштах і досі блукають вогняні духи. Інколи люди надвечір мирно лягали спати у свої ліжка, а вранці їх знаходили мертвими і геть обпаленими. Ар’я в таке не дуже вірила, та й сталося воно давно. Мантулик казав дурниці: в Гаренголі мали бути не привиди, а лицарі. Ар’я могла б розповісти про себе пані Вент, а та дала б їй супровід з лицарів, щоб безпечно доправити додому. Саме так чинили лицарі: захищали людей, а надто жінок, від усякого лиха. Може, пані Вент допомогла б навіть дівчинці, яка весь час плакала.
Дорога коло річки, звісна річ, була не королівський гостинець, але загалом непогана, і вози нарешті хутко покотилися уперед. Першу хату загін побачив за годину до заходу сонця. То був гарненький невеличкий хутірець, оточений ланами пшениці. Йорен виїхав наперед і загукав, але відповіді не почув.
— Убиті, мабуть. Або ховаються. Дубарю, Рею, гайда зі мною.
Троє увійшли до хати.
— Горщиків нема, та й цінного геть нічого, — пробурмотів Йорен, коли повернувся. — Жодної тварини. Мабуть, втекли. Може, ми їх навіть стрічали на гостинці.
Принаймні, хату і ниву не спалили, навколо не валялися трупи. Торба знайшов за хатою грядки; хлопці насмикали червоної редьки та цибулі, наклали мішок капусти, перш ніж вирушити далі.
Трохи далі дорогою вони побачили хату лісника, оточену старими деревами і ошатно складеними пеньками дров, приготованими для рубання; ще трохи далі — благеньку хижу на палях у півтора сажні заввишки. І одна, і друга були покинуті. Ще поля — пшениця, пшінка, ячмінь, усе визріває на сонці, але жодного сторожа на деревах, жодного женця у рядках. Нарешті показалося містечко: купка білих хатин, розкиданих попід стінами острогу, великий септ, критий гонтом, панська вежа на невеличкому горбку трохи на захід… і жодного сліду людини.
Йорен сидів у сідлі й супився крізь кудлату бороду.
— Недобре тут, — сказав він, — але ж уже прийшли. Підемо подивимося. Добряче подивимося. Може, хтось із людей ховається. Мо’, човна якого залишили, чи там зброю.
Чорний братчик лишив десятьох хлопців стерегти вози та скигливе мале дівчисько, а решту поділив на чотири чати по п’ятеро людей, щоб обшукати містечко.
— Очі та вуха нашороште, — наказав він, а сам рушив верхи до панської вежі, аби з’ясувати, чи є там місцевий князьок чи хоча б його сторожа.
Ар’я опинилася у одному загоні з Гендрі, Мантуликом та Ломиком. Опецькуватий черевань Вот колись тягав весло на галері, а тому міг вважатися найкращим з-поміж них мореплавцем. От Йорен і надіслав його на берег озера подивитися, чи немає там якогось човна. Проїжджаючи між тихих білих хатин, Ар’я відчула на руках сироти. Порожнє містечко лякало її не менше, ніж той спалений острог, де знайшлася плаксива дівчинка і однорука жінка. Чому люди втекли, полишивши домівки і все майно? Що їх налякало?