Сонце вже сиділо низько на заході, хати кидали довгі тіні. Раптовий гучний ляск змусив Ар’ю сягнути по Голку, але то лише віконниця ляпнула на вітрі. Після відкритого берегу річки тіснява містечка була якась незатишна.
Уздрівши поміж будинків та дерев озеро, Ар’я стиснула колінами коняку, ринула чвалом повз Вота і Гендрі, а тоді вилетіла на трав’янисту галявинку біля всипаного камінням берега. У світлі західного сонця тиха вода озера блищала, наче лист куваної міді. Більшого озера вона ніколи не бачила — інший його берег губився вдалині. Зліва виднівся величенький заїзд, вибудуваний просто над водою на товстих дерев’яних підпорах. Направо в озеро видавався довгий пришиб; на схід були ще й інші, схожі на дерев’яні пальці, витягнуті з міста у воду. Але єдиний човен, що був на виду, лежав перевернутий та покинутий на каменях попід заїздом, а днище його геть зогнило.
— Нічого немає, — розпачливо вимовила Ар’я. Що ж тепер робити?
— Онде корчма, — мовив Ломик, коли підтяглася решта чати. — Гадаєте, там лишився якийсь харч? Може, пиво?
— То подивімося, — підтримав Мантулик.
— Годі вам про корчму! — гримнув Вот. — Йорен наказав шукати човни.
— Човни усі забрали. — Ар’я чомусь була упевнена у своїх словах; хоч обшукай усе містечко, а однак не знайдеш чогось кращого за перевернутий човник. Вона мляво злізла з коня і стала на коліна коло води. Вода тихо плюскотіла навколо ніг. На волю вилетіло кілька світляків, блимаючи тут і там своїми вогниками. Зелена вода була тепла, мов сльози, та солі в ній не було: смакувала вона літом, намулом і всім, що росте та зеленіє. Ар’я плюхнула у воду обличчя, аби змити пил, грязюку і піт денного шляху, а коли випросталася знову, потилицею та шиєю під комір потекли струмки. Відчуття було дуже приємне. Вона пошкодувала, що не може скинути одяг і побігти плавати, ковзати теплою водою, наче кощава рожева видра. Може, допливла б аж до самої Зимосічі.
Вот загукав, щоб вона допомагала шукати, і вона допомогла: позаглядала у човнові сараї та під навіси, поки коняка паслася на березі. Там знайшлися вітрила, цвяхи, відра затверділої смоли і кицька-мама з поносом новонароджених кошенят. Але жодного човна.
Містечко стемніло, наче ліс, доки Йорен та інші розвідники нарешті повернулися.
— Нема у вежі нікого, — повідомив він. — Місцевий пан чи пішов воювати, а чи кудись відвів посполитих ховатися, кат його зна. Не лишив ані коняки, ані свині, та нам попоїсти знайдеться. Десь там бігав гусак і кілька курей, а в Божому Оці ловиться добра риба.
— Усі човни зникли, — доповіла Ар’я.
— Можна залатати дно в тому човнику, — мовив Кос.
— Туди хіба четверо сядуть, — зазначив Йорен.
— Є цвяхи, — втрутився Ломик. — А навколо дерева. Можна збудувати човни для всіх.
Йорен сплюнув.
— То ти й човни вмієш будувати, не тільки руки фарбою бруднити?
Ломик втупився у землю.
— Плоти, — запропонував Гендрі. — Пліт кожен збудує. Виріжемо жердини, будемо штовхатися.
Йорен замислився.
— Озеро надто глибоке, аби штовхатися посередині. Але якщо піти мілиною попід берегом… тоді вози доведеться кинути. Може, воно й на краще. Подумаю до ранку.
— Можна нам заночувати у заїзді? — запитав Ломик.
— Ми заночуємо у паланці, за зачиненою брамою, — відповів старий. — Полюбляю мати навколо кам’яні мури, коли сплю.
Ар’я не могла не втрутитися.
— Нам не можна тут лишатися! — вигукнула вона. — Адже люди не лишилися. Вони усі втекли, навіть їхній пан!
— Ти ба, Арік налякався! — оголосив Ломик, бекаючи дурнуватим сміхом.
— Не налякався! — гримнула вона у відповідь. — А от вони налякалися.
— Меткий хлопчина, — зазначив Йорен. — Але бач, у чому справа: тутешні мешканці опинилися на війні, хотіли вони того чи ні. А ми не воюємо. Нічна Варта не лізе у чвари королівств, тому не має тут ворогів.
«І друзів теж», подумала вона, та цього разу припнула язика. Ломик і решта вже витріщалися на неї; не вистачало ще виставлятися боягузкою перед усіма.
Брама паланки була потикана залізними гвіздками. Всередині знайшлося двійко залізних засувів завбільшки з молоді дерева; у землі були пробиті для них діри, а до воріт припасовані залізні скоби. Коли засуви заклали у скоби, вони утворили величезний косий хрест.
— Трохи вбогіше за Червоний Дитинець, — оголосив Йорен, коли паланку роздивилися знизу доверху, — та ніч перебути згодиться. Кращої криївки ми тут не знайдемо.
Мур був складений з грубо тесаного каменю без розчину, заввишки у півтора сажні; всередині вздовж муру бігли дощаті підмостки. На північ вела потерна; крім неї, Герен знайшов ляду під соломою у старому дерев’яному сараї, яка відчинялася до вузького звивистого підземного проходу. Він пройшов ходом досить далеко і вийшов аж біля озера. Йорен наказав закотити на ляду один з возів, щоб ніхто не з’явився звідти без запрошення. Старий поділив усіх на три варти, а Торбу, Курца й Різана відіслав до покинутої вежі наглядати з високого місця. Курц мав при собі мисливський ріг — сурмити в разі небезпеки.
Загін закотив свої вози і загнав тварин досередини, а тоді заклав за ними ворота. Стайня тут була велика, хоч і недоладна, і вміститися у ній могла половина коней міста. Притулок, де ховалися міщани у непевні часи, був ще більший — довгий, низький, вимуруваний з каменю, критий соломою. Кос вийшов потерною назовні й повернувся з гусаком та двома курками; Йорен дозволив розпалити вогонь, щоб їх зготувати. Всередині паланки була й велика кухня; щоправда, усі горщики та казани з неї забрали. За жеребом куховарити випало Гендрі, Дубареві та Ар’ї. Дубар звелів їй обскубати з птиці пір’я, поки Гендрі рубав дрова.
— Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, всівшись на кінці лави.
Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще.
Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює.
— Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому!
— Брат подарував, — пробурмотіла вона.
— Не знав, що ти маєш брата.
Ар’я перервалася, аби почухатися під сорочкою. В соломі було повно бліх, хоча кілька зайвих на доданок до її власних вже не мали б щось важити.
— Я маю багато братів.
— Що, справді? А вони старші чи молодші?
«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»
— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.
— Та я просто балакаю, а не допитуюся! — Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»
Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.
— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Вот, хіба ви не чули?
Вона натягнула чобіт на ногу.
Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.
— Що за халепа? — запитав Мантулик.
— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.