Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, а складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко забував, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем.
Кресен вже не міг пригадати, як той листок звали асшайці, чи як лисенійські отруйники величали самі кришталики. У Цитаделі на такий кришталик казали просто «душитель». Якщо розпустити його у вині й дати людині, то м’язи на її шиї почнуть судомитися, стискаючи дихальне горло, наче у кулаку. Казали, що обличчя в людини стає того самого кольору, що й кришталик… але точно так само виглядали й люди, які вдавилися шматком їжі.
Отже, цього вечора князь Станіс збирається на бенкет зі своїм панством, своєю вельможною дружиною… і червоною жінкою Мелісандрою з Асшаю.
«Перепочити б трохи», мовив до себе маестер Кресен. «У вечірній пітьмі мені знадобляться усі мої сили. Руки не мають труситися, а мужність не повинна похитнутися. Я намірився на жахливу справу, але інакше не можна. Якщо десь є боги, вони мають мені пробачити.»
Останнім часом він спав погано. Але щоб не схибила рука здійснити тяжкий задум, варто перед тим подрімати хоч недовго. Маестер втомлено почовгав до ліжка. Та навіть заплющивши очі, він бачив світло комети — вогняно-червоне, надзвичайно живе посеред темних снів. «Може, ця комета прилетіла до мене», подумав старий маестер, куняючи, перш ніж сон зморив його. «Вона провіщує кров, проказує про вбивство… хтозна, може, це і є її знамення…»
Коли він прокинувся, стояла глупа ніч, у опочивальні панувала темрява, і кожен суглоб у тілі скнів від болю. Кресен з зусиллям сів на ліжку; в голові гупала кров. Вчепившись у ковіньку, він сяк-так зіп’явся на ноги. «Пізня година», подумав він, «а мене досі не покликали». Його завжди запрошували на учту, садовили коло солі, поруч із князем Станісом. Обличчя його пана маяло у повітрі просто перед ним, і не того чоловіка, яким він став, а хлопчика, яким був колись. Хлопчика, який ховався у холодних тінях, поки старший брат сяяв на сонці. Все, що робив Станіс, поперед нього робив Роберт, і завжди краще. Бідолашний хлопчик… треба поспішати, заради його порятунку.
Маестер знайшов кришталики там, де їх залишив, і згріб з пергамену. Кресен не мав персня з таємною схованкою — такого, як за переказами шанували отруйники з Лису — зате всередині вільних рукавів його ряси було нашито безліч малих та великих кишень. Він заховав насінини-душителі у одній з них, розчахнув двері та покликав:
— Гей, Пилосе! Де ти?
Не почув відповіді й покликав знову:
— Пилосе, я потребую допомоги!
Знову жодної відповіді. Це вже було дивно; молодий маестер жив у келії за півоберту вниз сходами і зблизька мав чудово все чути.
Врешті-решт Кресен мусив покликати челядь.
— Поспішайте, — мовив він до слуг. — Я надто заспався. Зараз там вже, мабуть, бенкетують… вино п’ють… Мене мали б збудити.
Куди подівся маестер Пилос? Справді, чудасія.
І знову довелося подолати довгий прохід. У великих вікнах шепотів нічний вітер, несучи різкі пахощі моря. На мурах Дракон-Каменя блимали смолоскипи; у таборі внизу він бачив сотні вояцьких вогнищ, схожих на впалі з неба зірки. Над головою сяяла червона зловісна комета. «Не з моєю старістю та вченістю боятися таких нісенітниць», сказав собі маестер.
Двері до трапезної палати влаштовані були у роті кам’яного дракона. Кресен наказав челяді лишити його перед дверима. Краще ввійти самому, аби не здатися надто змарнілим. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав останні кілька сходинок і прошкутильгав під зубами, що нависали з одвірку. Двоє стражників розчахнули перед ним важкі червоні двері, звідки накотила раптова хвиля галасу та світла, і маестер ступив просто у черево дракона.
Крізь стукіт ножів і тарілок, крізь неголосний застільний гомін він розчув, як Пістрявчик співає «…пане мій, пустились в танок», піддзеленькуючи собі дзвіночками. Та сама гидка пісня, що він співав уранці. «Ой пустились тіні в танок… та й лишились наостанок.» За нижніми столами юрмилися лицарі, лучники, сердюцька старшина; окрайцями чорного хліба, відірваними від великих паляниць, вони підбирали з полумисків тушковану рибу в густій юшці. Тут не реготали на весь голос, не вигукували сороміцьких жартів, як на інших бенкетах — коли князь Станіс вітав гостей на своїй учті, то не дозволяв жодному зухвальцеві порушити її шляхетну поважність.
Кресен узявся потроху долати шлях до помосту, де з королем бенкетували пани й найліпші лицарі, а для цього мусив обійти Пістрявчика. Танцюючи й теленькаючи дзвіночками, блазень не бачив і не чув наближення маестра. Раптом він перестрибнув з однієї ноги на іншу, запнувся і врізався у Кресена, вибивши з-під старого ковіньку. Вони разом гепнулися на очерет і переплуталися руками та ногами, а навколо них вирував регіт. А чому б ні? Видовисько мало бути препотішне.
Пістрявчик простягся мало не на ньому, наблизивши своє змережане клітинами обличчя до маестрового. Його цебро з рогами та дзвіночками десь загубилося.
— А коли на дні ти моря, то вже падаєш угору, — оголосив він. — Отакої, йой-ой-ой.
Блазень захихотів, відкотився убік, хутко зіп’явся на ноги і станцював коротенький таночок.
Намагаючись якось зберегти гідність, маестер слабко посміхнувся і спробував підвестися, але у стегні так заболіло, що на мить він злякався, чи не зламав його знову. Тут його підхопили під пахви чиїсь дужі руки і спритно поставили на ноги.
— Дякую, шановний пане, — пробурмотів він і обернувся подивитися, хто це з лицарів прийшов йому на поміч.
— Маестре, — мовила пані Мелісандра низьким глибоким голосом зі співучими нотками Нефритового моря. — Вам слід берегти себе.
Як завжди, вона була вдягнена у червоне з голови до п’ят: довгу простору сукню яскравого, мов вогонь, текучого шовку, з зубчатими рукавами та глибокими розрізами у стані, через які виднілася інша тканина кольору темної крові. Навколо шиї вона носила тісну червоно-золоту оксамитку, прикрашену єдиним великим рубіном.
Її волосся мало не іржавий, червонястий, вощаний чи ще якийсь звичний для рудих людей колір; ні, воно скидалося на вилощену мідь і сяяло при світлі смолоскипів. В неї навіть очі були червоні… а шкіра гладка та вершково-біла, без жодної вади. Жінка була струнка і вишукана, з тонким станом, повногруда, вища на зріст за більшість лицарів; обриси її обличчя нагадували серце. Хто з чоловіків, навіть старий маестер, бачив її, той довго не міг відвести очей. Багато людей вважали її гарною, хоча даремно: вона була не гарна, а зваблива, оманлива, жахливо небезпечна… одне слово — червона.
— Я… дякую вам, мосьпані.
— Чоловік вашого віку має пильно стежити, куди ступає ногою, — чемно мовила Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть.
Він вже чув ці слова — якусь молитву з її віри. «Байдуже, в мене є власна віра.»