Він струснув її за плечі, щоб краще слухала.
— Князь Едард віддав мені удосталь наброду з замкових підвалів. Та я скільки не шукав, а шляхетних паничів поміж них не знайшов. Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й зґвалтує. Тому припни язика і ходи до вітру сама, якнайдалі у ліс. І не пий більше, ніж мусиш — ніц нема важче, ніж відливати так, щоб ніхто не бачив.
Старий не збрехав: з Король-Берега вони справді вибралися без клопоту. Ланістерівська сторожа на воротях зупиняла кожного подорожнього, але Йорен гукнув одного стражника на ім’я, і їхні вози пропустили, недбало махнувши рукою. На Ар’ю ніхто й оком не кинув — шукали-бо шляхетну панянку, дочку Правиці Короля, а не кощаве хлопчисько з відтятим волоссям. Ар’я за плече не оглядалася; вона прагнула, щоб Чорновода розлилася і змила усе місто: Блошиний Поділ, Червоний Дитинець, Великий Септ… геть усе і всіх, а надто принца Джофрі з його матінкою. Та розуміла, що так не станеться. До того ж могла б загинути Санса, яка лишилася у місті. Ар’я подумала про сестру і вирішила краще загадувати, щоб якнайскоріше дістатися Зимосічі.
Щодо ходити до вітру, втім, Йорен помилився: то була справа не найважча. Гіршими за все інше виявилися Ломик Зеленорукий і Мантулик, двоє хлопців-сиріт. Йорен приманив собі кількоро вуличних волоцюжок, пообіцявши їм вірний харч у животі та чоботи на ноги.
— Варті потрібні добрі вояки, — мовив він до них, коли рушали у дорогу, — та ніц не вдієш, приставимо й вас до діла.
На додачу до сиріт з вулиць, підземелля дали рясний врожай дорослих злодіїв, лісокрадів, ґвалтівників. Найгірші були троє, витягнуті з темних кам’яних мішків. Їх лякався, мабуть, і сам Йорен, бо віз забитими у залізи по руках та ногах у задку хури і клявся, що не випустить з кайданів аж до Стіни. Один світив діркою замість носа, відрізаного катом, а інший — лисий, жирний, як свиня, із загостреними зубами та мокрими болячками на щоках — не мав у очах нічого людського.
З Король-Берега вирушило п’ять великих хур, закладених припасом для Стіни: шкурами, сувоями краму, відливками заліза, кліткою круків, книжками, папером, чорнилом, пакою кислолисту, глеками олії, скринями ліків та прянощів. Хури тягнули кілька запряжок плужних коней, а ще Йорен купив двох огирів та півтузня віслюків для хлопців. Ар’я краще б сіла на справжнього коня, але й на віслюку почувалася ліпше, ніж на возі.
Чоловіки не звертали на неї уваги, та з хлопчаками щастило менше. Вона була на два роки молодша від найменшого з сиріт, а до того ж дрібна й кістлява. Зрештою Ломик з Мантуликом вирішили, що мовчить вона, мабуть, тому, що глуха, перелякана чи не сповна розуму.
— Ти диви, Бибка меча причепив, — якось вранці зауважив Ломик, поки загін рухався собі потроху повз садочки та поля пшениці. Сам він раніше служив учнем при фарбівнику тканин, аж поки не спіймався на крадіжці; руки йому були заплямовані зеленою фарбою аж до ліктів. Коли він сміявся, то іржав, наче той самий віслюк, на якому сидів верхи. — Де це той щур з канави здибав собі меча?
Ар’я мовчки прикусила губу. Вона бачила спину вичовганого Йоренового кобеняка далеко попереду возів, але вирішила не кликати по допомогу.
— А мо’, він малий джура, ге? — підхопив Мантулик. Його мати пекла хліб та всілякі коржики-пампушки, поки була жива, а він по цілих днях ходив вулицями з яткою на колесах і горлав «Мантули! Гарячі мантули!». — Панич-павич, вельможна кістка, чом би й ні?
— Та який він панич, ти на його глянь лишень. Та то, мабуть, і не меч, а бляшана цяцька для дітей.
Ар’я ненавиділа, коли вони кепкували з Голки.
— Це криця замкової роботи, йолопе! — скинулася вона, обертаючись до них у сідлі. — А ти б краще стулив пельку!
Сироти затюгукали.
— А де б ти взяв отакий клинок, Бібрику? — зацікавився Мантулик.
— Він Бибка, — виправив Ломик. — Та вкрав, де ж іще.
— Я не крав! — заволала вона.
Голку подарував їй Джон Сніговій. Хай кличуть її Бибкою, скільки заманеться, але винуватити Джона у злодійстві вона не дозволить.
— Якщо вкрав, то відберемо собі! — вирішив Мантулик. — Однак він не його. А мені стане у пригоді.
Ломик охоче піддражнив:
— То піди та візьми. Чи злякався?
Мантулик пхнув п’ятами віслюка, підібрався ближче.
— Ану, Бибко, дай-но сюди меча. — Волосся він мав солом’яно-біляве, товста мармиза згоріла під сонцем і лущилася. — Однак ти не відаєш, що з ним робити.
«Авжеж відаю» — могла б відказати Ар’я. — «Одного хлопчину вже вбила — такого, як ти. Пхнула його в живіт, і він помер. І тебе вб’ю, якщо не даси спокою.» Та не насмілилася. Йорен про стайниченка нічого не відав, а Ар’я боялася розповідати, бо не знала, що тоді зробить старий. Ар’я була певна, що в загоні є й інші вбивці — ті троє в кайданах вже напевне. Але ж їх не шукала королева, а то зовсім інша справа.