Король сидів у затінку під кармазиновим навісом, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака.
— Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив.
Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив.
— Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили!
Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадував її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів удома в Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби лише опинитися поруч із ним.
— Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові.
— Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги.
Король був вдягнений у визолочений панцир із викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів.
— Ваша милосте, — привіталася Санса, глибоко присідаючи.
Пан Арис вклонився.
— Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля.
Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг.
— Я радий, що ти вдягла мої камені.
Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення.
— Красно дякую вам за них… і за ваші теплі слова. Бажаю вам щасливих іменин, ваша милосте.
— Сідай, — наказав Джоф, махнувши на порожнє місце коло себе. — Чула таке? Король-жебрак помер.
— Хто? — На мить Санса злякалася, що йдеться про Робба.
— Візерис. Останній син Навіженого Короля Аериса. Він никав Вільними Містами, відколи я народився, і називав себе королем. Матінка кажуть, що дотракійці нарешті коронували його. Розтопленим золотом. — Він зареготав. — Хіба не смішно, як гадаєш? Їхній знак — дракон. Це якби твого брата-зрадника раптом з’їв вовк. А може, я ще згодую його вовкам, коли упіймаю. Чи не казав я тобі, що маю намір викликати його на двобій?
— Радо подивилася б на ваш герць, ваша милосте.
«Ще й як радо.» Санса казала ввічливо і спокійно, але Джофрі однак звузив очі, намагаючись зрозуміти, чи не кепкує вона з нього.
— Чи виїдете ви сьогодні на поле? — поспіхом запитала вона.
Король скривився.
— Пані матінка сказали, що так не годиться, турнір-бо влаштовано на мою честь. Інакше я б тут усіх переміг. Чи не так, собако?
Хорт смикнув кутиком рота.
— Оцей набрід? А чого ж ні!
Санса згадала, що Сандор переміг на турнірі на честь її батька.
— А ви сьогодні станете поля, ласкавий пане? — запитала вона його.
Клеганів голос був повний зневаги.
— Та тут нема заради кого броню вдягати. Буцаються, як дурні цапи, та й годі.
Король зареготав.
— Як люто гавкає мій пес! Може, мені наказати йому битися з переможцем дня? До смерті!
Що Джофрі полюбляв понад усе, то це примушувати людей битися до смерті.
— Ну то збіднієте на одного лицаря. — Сам Хорт лицарських обітниць не давав: його брат був лицарем, а брата він ненавидів.
Раптом засурмили. Король відкинувся на спинку крісла й узяв Сансу за руку. Колись від його доторку в неї шалено калатало серце. Та то було перед тим, як він відповів на її благання про милосердя головою батька. Зараз його дотик викликав лише огиду, проте вона вміла її не показувати. І зараз примусила себе сидіти дуже тихо, без жодного руху.
— Пан Мерин Трант, лицар Королегвардії! — оголосив герольд.
Пан Мерин в’їхав з західного кінця двору, вдягнений у білі блискучі лати з золотим карбом, верхи на молочно-білому огирі з сірою пишною гривою. Корзно струменіло за ним у повітрі, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцяти стоп завдовжки.
— Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник.
Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі.