Ніхто не зміг пояснити, що сталося з дурником за ті два дні, що він плавав у морі. Рибалки базікали, що русалка навчила його дихати під водою в обмін на чоловіче сім’я. Сам Пістрявчик нічого не казав. Гостроязикий розумник, про якого писав князь Стефон, не дістався Штормоламу. Знайдений хлопець виявився зовсім інакший: спотворений тілом і душею, ледве здатний говорити, а головою кумекати й поготів. Хіба що на вид його б не сплутали ні з ким іншим. За звичаєм у Вільному Місті Волантисі обличчя невільників та слуг вкривали татуюванням, і тому шкіра хлопця від шиї до лоба була змережана червоно-зеленими клітинами, схожими на барви блазенського вбрання.
— Цей покруч здурів, його мучить біль, і хісна з нього нема нікому, а надто йому самому, — заявив старий пан Гарберт, у ті роки каштелян Штормоламу. — Зробіть добре діло — налийте йому келиха макового молока, і хай спить вічним безболісним сном. Якби він мав клепку в голові, то ще й подякував би.
Але Кресен заперечив і врешті-решт переміг, хоча сам не сказав би, чи порадів Пістрявчик з його перемоги. Не знав він того і зараз, коли минуло стільки років.
— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — співав блазень далі, теліпаючи головою. Дзвіночки все брязкали та калатали. «Бам-не-дам, тень-делень-цілий-день.»
— Па-ане мій, — заверещав білий крук, — пане, пане, пане.
— Дурник співає, що сам собі знає, — мовив маестер до наляканої принцеси. — Не беріть його слів до серця. Назавтра він заспіває іншої, а цю пісеньку ви й не почуєте більше.
«А колись же, як писав князь Стефон, він умів співати чотирма мовами…»
У двері ввійшов Пилос.
— Маестре, прошу вибачити.
— Ти не приніс мені каші, — здивувався Кресен. Це зовсім не скидалося на Пилоса.
— Маестре, минулої ночі повернувся пан Давос. Про нього балакають на кухні. Я подумав, вам слід знати.
— Давос… кажеш, минулої ночі? То де ж він?
— З королем. Вони просиділи разом мало не всю ніч.
За минулих часів князь Станіс збудив би маестра будь-якої години, щоб послухати його ради.
— Мені мали повідомити, — пожалівся Кресен. — Мене мали збудити.
Він відняв пальці від рук Ширени і мовив:
— Вибачте, панно, але я маю побалакати з вашим ясновельможним батьком. Пилосе, дай-но мені руку. В цьому замку забагато сходів, і щодня їх, здається, додають навмисне, аби мені допікати.
Ширена з Пістрявчиком вийшли слідом, але дитині скоро набридло сповільнювати крок до маестрового шаркання, і вона побігла уперед, а блазень кинувся слідом, навіжено калатаючи дзвіночками.
Сходячи гвинтовими сходами Змій-Башти, Кресен мав чергову нагоду усвідомити, що в замках немічним старцям не місце. Князь Станіс мав бути у палаті Мальованого Столу, нагорі Тулумбасу — головної внутрішньої вежі Дракон-Каменя, названої так, бо її стародавні стіни відлунювали гучним гуркотом під час штормів. Щоб дістатися туди, потрібно було пройти переходом, проминути середній та внутрішній мури з химерною вартою та чорними чавунними воротами, а тоді подолати стільки сходинок, що Кресенові боліло навіть думати про них. То молоді хлопці навіть не помічали, як перестрибували їх одразу по дві, а для старих з поламаними стегнами і одна зайва була мукою. Та що поробиш… коли князь Станіс не бажає йти до нього, маестер змусить себе терпіти цю муку. Принаймні є Пилос, треба мати дяку хоча б за нього.
Переходом вони прошкандибали повз рядок високих, вигнутих луком вікон, з яких відкривався огляд зовнішнього замкового дворища, зовнішнього муру і рибальського селища за ним. У дворі по цілях стріляли лучники, а десятники вигукували: «Накладай, тягни, пускай!». Стріли видавали такий шурхіт, наче зграї птахів злітали у повітря. Мурами ходила сторожа, визираючи поміж химер на військо, що стояло ззовні табором. У вранішньому повітрі диміли вогнища куховарів; три тисячі вояків готувалися снідати під прапорами своїх панів. За табором виднілася якірна стоянка, повна кораблів. Жодній посудині, яку помічали з Дракон-Каменя за останні півроку, не дозволили залишити острів. «Лють», триярусна бойова галера князя Станіса на три сотні весел, виглядала невеличкою поруч із деякими череватими думбасами та кочами, що юрмилися навколо.
Сторожа коло Тулумбасу знала маестрів у обличчя і пропустила відразу.
— Зачекай тут, — наказав Кресен Пилосові, опинившись усередині. — Краще мені піти до нього самому.
— Дотуди довгий підйом, маестре.