Він виплюнув ім’я брата, наче гидку отруту.
— Ваш брат сидів господарем на Штормоламі останні тринадцять років. Усі ті пани є його значковими…
— Еге ж, його, — перервав Станіс, — коли за правом мали бути моїми. Я ніколи не просив собі Дракон-Каменя і не хотів його. Я захопив його, бо тут сиділи Робертові вороги, і брат наказав їх викурити. Я збудував для нього кораблі, вірно послужив його справі. Я підкорився, як молодший брат мусить коритися старшому. Як Ренлі мав би коритися мені. І яку ж дяку я отримав від Роберта? Він поставив мене господарем на Дракон-Камені, а Штормолам з усіма його статками віддав Ренлі. Штормолам триста років служив столом дому Баратеон! За правом він мав відійти мені, коли Роберт сів на Залізний Престол.
То була давня й глибока образа, яка наразі ятрила ще гірше. Слабкість Кресенового повелителя полягала в тому, що твердиня Дракон-Каменю, хоч давня й міцна, владарювала лише над купкою дрібного панства на скелястих островах, надто рідко заселених, аби Станіс міг скликати з них скільки-небудь значне військо. Навіть разом із сердюками, яких він винайняв за вузьким морем у вільних містах Мир та Лис і поставив табором за стінами замку, вбоге Станісове вояцтво не могло сподіватися зломити силу дому Ланістер.
— Роберт учинив з вами несправедливо, — ретельно добирав слова маестер Кресен, — але мав на те вагомі причини. Адже Дракон-Камінь — прадавнє дідицтво дому Таргарієн. Він бажав бачити на його столі зрілого й сильного мужа, позаяк Ренлі тоді був лише малим дитям.
— Він і досі мале дитя! — оголосив Станіс так гучно, що гнівний голос лунко розкотився порожньою палатою. — Злодійкувате дитя, що намірилося поцупити корону просто в мене з голови. Що такого Ренлі зробив, щоб заслужити ту корону? Сидів у раді, перекидався жартами з Мізинцем, а на турнірах, бач, одягав розцяцькованого обладунка і злітав з коня під ударом когось кращого від себе. Окрім цього, і пальцем не ворухнув — а тепер пнеться у королі! Навіщо боги покарали мене такими братами, я вас питаю?
— Я не можу казати за богів.
— Та ви останнім часом і за себе нічого не кажете! Хто там у Ренлі за маестра? Мабуть, варто зманити його собі — може, дочекаюся кращої ради. Як гадаєте, що сказав той маестер, коли брат вирішив вкрасти мою корону? Якої поради він дав моєму зрадливому родичеві?
— То було б диво, якби князь Ренлі питав у когось поради, ваша милосте.
Наймолодший з трьох синів князя Стефона виріс у чоловіка хороброго, але легковажного, який керувався радше пориваннями, ніж міркуваннями. Цим, на додачу до іншого, Ренлі разюче скидався на Роберта і геть різнився від Станіса.
— «Ваша милосте», — гірко скривився Станіс. — Величаєте мене по-королівському, наче знущаєтеся. Над чим я тут королюю? Над Дракон-Каменем та кількома скелями у вузькому морі? Оце й усе моє королівство.
Він зійшов сходами крісла і став коло столу, кидаючи тінь на річку Чорноводу та розмальований ліс, де за минулі століття виріс Король-Берег. Князь стояв, замислившись, над зображенням держави, яку він оголосив своєю. Вона лежала зовсім поруч, і все ж недосяжно далеко.
— Сьогодні я вечерятиму зі значковим панством, хай там скільки в мене його є. Кельтигар, Веларіон, Бар-Емон… жалюгідні рештки, які лишили мені брати. Ріденька порость на голих каменях. Прибуде і той лисенійський розбійник, Саладор Саан, мимохідь підраховуючи, скільки ще золота я йому винен. Морош-Мирієць застерігатиме про припливи та осінні буревії, а князь Сонцезір побожно белькотітиме про волю Седмиці. Кельтигар знову питатиме, хто зі штормового панства стане на наш бік. Веларіон погрожуватиме відвести своє військо додому, якщо ми не вдаримо негайно. Що я маю їм казати? Що маю робити?
— Вашими справжніми ворогами є Ланістери, — відповів маестер Кресен. — Якби ви з братом уклали проти них союз…
— Я не родичатимуся з Ренлі, — відрізав Станіс голосом, що не терпів заперечень. — Жодних союзів не буде, поки він величає себе королем.
— Гаразд, хай не Ренлі, — скорився маестер. Його пан був упертий та гордовитий; коли він щось забирав собі у голову, будь-які суперечки ставали безглузді. — Але ж вашій справі можуть послужити інші. Сина Едарда Старка проголосили Королем-на-Півночі; за ним стоїть сила Зимосічі та Водоплину.
— Він зелений хлопчина, — мовив Станіс, — ще й король-самозванець. А я маю на його користь втратити пів-царства?