— Є інший спосіб. — Пані Селиса підсунулася ближче. — Визирніть у вікно, пане мій. Там палає знак, якого ви чекали. Просто на небі. Він червоний, мов полум’я, мов серце справжнього бога. Це його прапор — а заразом і ваш! Дивіться, як він струменіє небом, неначе гарячий подих дракона. А ви ж є господарем на Дракон-Камені. Отже, настала ваша година, мій королю. Помилки бути не може. Вам судилося випливти з цієї самотньої скелі, як колись виплив Аегон Завойовник, і силою взяти все перед собою, як колись узяв він. Скажіть лише слово і наповніться силою Господа Світла.
— Скільки мечів вкладе до моїх рук Господь Світла? — знову завимагав Станіс.
— Скільки знадобиться, — пообіцяла дружина. — Спершу мечі Штормоламу та Вирію, а тоді й усього значкового панства.
— Давос із вами не погодиться, — відповів на це Станіс. — Ті мечі вже присягнули Ренлі. Вони люблять мого чарівного юного братика, як колись любили Роберта… і як ніколи не любили мене.
— Так, — погодилася королева, — але щойно Ренлі помре…
Станіс звузив очі, дивлячись на свою пані дружину, і Кресен не зміг втримати язика:
— Не можна так казати! Ваша милосте, хай там які дурниці скоїв Ренлі…
— Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на додачу — своїми веселковими лицарями.
— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.
Кресена охопив жах.
— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…
Пані Селиса зважила його холодним поглядом.
— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж пів-царства?
— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.
Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.
— Допоможи, — кинув він Пилосові.
Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий короб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, щоб дожити до такої днини?
Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.
У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.
— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.
Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.
Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим.
Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його братства теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко викидав із голови, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем.