Працівника Карла Остіна
звільнено за непристойну поведінку.
І відтоді вже ніхто не чіплявся до неї, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.
Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальників, а й начальство: іще на початку своєї кар’єри він запропонував кілька нетрадиційних і — як виявилося — дуже ефективних способів проведення розвідувальних операцій. Він мав лячну здатність ігнорувати моральні ускладнення, що незмінно супроводжували ті нелегкі рішення АНБ, і при цьому діяв безжально й рішуче задля загального блага.
Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.
За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора — директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок:його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися — постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів — і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або — у випадку зі Стретмором — політичну байдужість і неупередженість.
Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися — і шеф махнув їй заходити.
— Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною — боржок.
— Нема за що, — усміхнулася жінка, сідаючи напроти його стола.
Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.
— Маєте поганий вигляд, — зауважила вона.
— Кепські справи, — зітхнув Стретмор.
«Воно й видно», — подумала жінка.
Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт — попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.
— Був важкий тиждень? — обережно поцікавилася Сюзанна.
Стретмор стенув плечима.
— Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.
Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», — це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електронному світі та небезпеки, пов’язані з ним.
Організація постійно виступала проти того, що вона називала «тоталітарними методами, спрямованими на гідний творів Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому плані діставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства національної безпеки була невисиханим джерелом неприємностей.
— Отже, все як завжди, нічого особливого, — виснувала Сюзанна. — Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?
Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі.
— Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транс-коду» для розшифровування?
Запитання застукало Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.
«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»
— Ну... — завагалася вона. — Кілька місяців тому ми перехопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль — приблизно десять тисяч бітів.
Стретмор невдоволено буркнув.
— Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?
Сюзанна стенула плечима.
— Ну, з урахуванням діагностики... це буде довше.
— Наскільки довше?
Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.
— Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.
— За скільки?
— За три години.
Стретмор здивовано вигнув брови.
— Так довго?
Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точній настройці найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів завбільшки — то взагалі було щось нереальне.
— Авжеж, — мовив Стретмор. — Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?
— Десь так, — погодилася Сюзанна.
Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:
— Наша супермашина натрапила на дещо таке... — Він замовк.
— ...На що їй знадобилося понад три години? — висловила здогадку Сюзанна.
Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.
— Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?
Стретмор похитав головою.
— Це файл, отриманий ззовні.
Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.
— Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?
— Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.
Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.
— І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?
Стретмор нахилився й повернув монітор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, і лише маленьке жовте вікно з текстом блимало в центрі:
Витрачений час: 15:09:33
Оброблюваний код: — — — — — —
Сюзанна спантеличено витріщалася на екран. Отже, «Транскод» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужність комп’ютера, офіційно підтверджену під час випробувань: тридцять мільйонів паролів на секунду, тобто сто мільярдів на годину. І якщо «Транскод» і досі розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гігантським — понад десять мільярдів символів. Це якесь божевілля.
— Але ж такого не може бути! — впевнено заявила вона. — Ви не перевіряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк і...
— Прогін абсолютно чистий.
— Тоді, напевне, пароль має гігантські розміри!
Стретмор скрушно похитав головою.
— Стандартний комерційний алгоритм. Наскільки я розумію, це 64-бітний код.
Сюзанна отетеріло зиркнула крізь вікно вниз, на суперкомп’ютер. Вона була впевнена, що «Транскод» міг впоратися з 64-бітним кодом менш ніж за десять хвилин.
— Але ж має бути якесь пояснення.
Стретмор кивнув.
— Воно є. І це пояснення вам не сподобається.
На Сюзанниному обличчі відбилася тривога.
— У роботі суперкомп’ютера збій?
— Ні, «Транскод» функціонує нормально.