На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневій чашці чаю. Батько добирав слова, це було помітно по крихітних зморшках на переніссі. Він почувався винним: часу на сина в нього як не було, так і немає, а відчуження росте. А ще ж не забулися чудові дні, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонеділі — в гості, або запрошували гостей до себе…
— Синку, ти чого такий млявий? — батько вирішив почати розмову, однак не знайшов правильних слів.
— Утомився.
— Хочеш, у неділю в кіно сходимо?
— Ні, дякую. Я вдома відпочину.
— Навіть не питаєш, який фільм?
Він знизав плечима:
— Я не люблю кіно.
— А що ти любиш, крім свого комп’ютера? — тихо й гірко втрутилася мати. — Книжки? Коли ти востаннє розгортав…
— Ма, ну чого ти знову. Я дуже перевантажений.
— Чим це?
— Усім.
Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому віці читала запоєм, і батьки силоміць відривали її від книг… Так, авжеж.
— Я у твоєму віці читала запоєм, мене батьки силоміць…
Її передбачуваність його засмутила. Тому він дозволив собі невеличку нетактовність:
— Часи змінилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нічого не читаєш, крім блоґів.
Вона спалахнула.
Арсен знав — щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, — піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину — це інформація, це треба знати, це розбурхує.
У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.
Він допив чай і встав.
— Дякую.
— На здоров’я.
— Я піду. На добраніч.
— Привіт, Канцлере.
— Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?
— Хочеш підловити?
— На фіга ти мені здався?
— Хто його зна… На тебе виходила Квіні?
Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.
— Про що ти, Міністре?
— Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.
— Що ти хочеш?
— Є схема…
Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «К».
Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.
Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.
Вони вийшли з дому одночасно — батько, мати й Арсен. Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини — і ти на місці.
Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця — післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем — і механізм запрацює, запрацює…
— Сніжицький!
Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.
— Привіт.
— Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…
— Хворію, — погодився він і сьорбнув кави.
— У тебе очі червоні, — сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. — П’єш? Колешся?
— П’ю, — він зробив ще ковток. — Колюся.
Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, — легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.
— А якщо чесно?
— Я працюю, — зізнався він несподівано для себе.
— Де?
— У Міністерстві.
— Кур’єром?
— Міністром!
— От молодець, — вона кокетливо поправила шапочку-навушники. — Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!