— Слухай, у мене тут пацан залоґінився… CruelHamster, прикинь, начебто він… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про ніч… Узагалі ж, у нас неповнолітні тільки до дев’ятої вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумів.
Арсенові хотілося пити, але він боявся відійти від компа хоч на хвилину. Його вже питали кілька разів, чи не збирається він поступитися машиною іншому охочому. Він не збирався; хлопець-адмін підтвердив його право займати комп’ютер і люб’язно додав, що клуб працює «до останнього клієнта». Це була найкраща новина за цілий день: Арсен боявся, що в перші хвилини Асамблеї його викинуть на вулицю.
Півдня він відповідав на листи, возився зі щенятами, встиг зазирнути на дві англомовні виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмінявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррі. Арсен представився, як Доктор Ветті з Чернівців. У нього тряслися руки, пальці промахувалися повз клавіші, він писав англійською з помилками.
Надворі, за стінами клубу «Магніт», давно стемніло. Наближався час рандеву з Квіні; у віртуальному світі тяглося надвечір’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, відлунням далеких дзвонів, відблисками на флюгерах та нескінченними пташиними співами. Міністрові захотілось прогулятися — зрозуміло, в плащі з каптуром, що приховує лице. Прогулянка допоможе зібратися з думками.
Стукали черевики, шуміли фонтани, скрипіли вози. Виходили на роботу ліхтарники, і ліхтарі уздовж вулиці загорялися тьмяним до часу світлом. Походжали стражники, зупиняли приїжджих, вимагали посвідку на проживання. Столиця розрослася, й так багато віртуального люду рвалося сюди з намальованих провінцій, що мерія — з подачі Квіні — запровадила податок на перебування в місті. Міністр носив на плащі жетон-дозвіл, і стражники до нього не чіплялися.
На розі стояв знахар у сірій хламиді. Судячи з барв головної пов’язки — початківець.
— Що чутно в місті? — написав Арсен у віконці чату.
Знахар помахав рукою:
— Сьогодні Асамблея в наших кровопивців… Слухай, купи в мене гриби для відварів. Дешево продам.
— Сам без грошей.
— Жаль… Там на майдані якийсь шухер, страчують когось чи що.
— На сьогодні не призначено страт, — сказав Міністр. Що-що, а такі речі він знав напевно.
— Тоді, може, жертву приносять. Там зібралося душ кількасот, біля храму Чорної Богині.
— А, — сказав Міністр.
Він знав ці сумнівні розваги — темні маги приносили в жертву своїм богам заново створених персонажів, здебільшого, білявих дівиць. Безневинно — все одно, що розчленувати ляльку; Арсен відчував огиду до жерців-катів. Переважно це були підлітки, тупі недорозвинені діти, не здатні ні на що, крім брудних фантазій. Утім, він визнавав за ними право грати, як заманеться.
Вхід на майдан оточили стражники і пропускали роззяв крізь вузьку прогалину між двома перекинутими возами. Тут аншлаг, подумав Арсен, простий люд розважається по-своєму, поки ми плетемо інтриги на наших Асамблеях; спочатку він хотів обійти майдан, однак тепер передумав. Йому стало цікаво.
Персонажі всіх станів юрмилися, обмінюючись жестами. У віконці чату конвеєрною стрічкою повзла балаканина. Міністрова фігурка, загорнута в плащ, неквапливо пробиралася серед безлічі інших фігурок; ось відкрився вхід у храм — парадні двері у вигляді черепа з широко роззявленим зубатим ротом. Арсен підійшов саме вчасно: з храму на поміст коло входу виповзла процесія, два маги в чорних плащах і між ними — напівгола дівчина.
Арсена вразила якість промальовування. Його Міністр, багато разів допрацьований, був менше схожий на живу людину, ніж ця одноразова лялька. Стегна її, кощаві й анітрохи не привабливі, огортав клапоть тканини — куценька спідничка до колін, ще один клапоть прикривав плоскі груди. Дівчина йшла, оглядаючись, спотикаючись, кожен її жест був натуральний, без натяку на звички запрограмованого, намальованого персонажа. Її худе лице було наче натерте блискучою пудрою.
— На славу Чорній Богині! — проголосив один маг.
Він говорив, як говорять стандартні персонажі — губи ворушилися, незграбно зображаючи артикуляцію, текст з’являвся у віконці чату, набраний великими буквами. Руки у дівчини раптом виявилися зв’язані й здійнялися до неба, наче притягнуті до невидимої балки. Вона закричала, проте у віконці чату не з’явилося ні слова. Вона роззявляла рота без звуку, і з рухів її губ Арсен несподівано прочитав: «Ні! Благаю! Не треба!»
Вона так щиро грала свою роль, що Арсена раптом пройняв холодний піт.