- Хто там такий? - строго питає передній. Знову застукало.
- Хто такий? - усі разом гукнули хлопці.
- Та відчиняйте мерщій, баби! - почули вони знадвору знакомий голос.
- Це ж Яків, - радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили лампу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з палицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.
- А що я сьогодні, братця, бачив! - трохи згодом почав він розказувати. - Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них - коли, хто б ви думали? - Павлушка й Андрій.
«Чого ви тут?» - питаю. «В нас, - кажуть, - отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити». Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, - зітхнув він, - бере баба над козаком гору. А моду яку вже заводять, - почав він знову, - чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь - на «ви».
- Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші «стрільці», - обізвався Макар. - Дівчата щебечуть до їх привітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.
- Ні, нема правди на світі, - казав, розбуваючись, своєї Яків. - Аж нема, батьку? - спитав він Грицька.
Грицько почухав голову й перемовчав. Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку книжечку й кинув Грицькові.
- Читай, батьку! - промовив він і став гріти спину коло комину.
Хлопці кинулись до книжки.
- Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде! - категорично одрубав Яків. - Наша, козацька книжка!
- Та вона, либонь, і написана по-нашому, по-козацькому! - промовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.
- Це «Катерина»!.. Ой ловка ж, ловка! - зашуміли деякі.
- Цить! - скомандував Макар. - Хто знає - наперед не кажи!
З комина зняли лампу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих сорочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патлаті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Грицьків голос, та знизу під піччю розспівався цвіркун.
Щодалі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чиєсь дихання розгоралося й палило зблизьку, як полум'ям, Грицькові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною сорочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.
дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір'я головою й заревів на всю піч. У всіх очі потьмарились, у деяких бриніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.
- Чого ревеш, дурний Піхтіряко, - казали йому, зводячи його голову, - бач, який він у нас тонкослізний!
- Не лізьте до мене, одчепіться од мене! - схлипуючи, казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице...
В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.
Перший раз засиділись хлопці до півнів.
Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з'являлася на дверях - таємничий ліхтар піднімався знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, - чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, - звичайно, більш за школярські справи - вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою - і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля - образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися незвичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними перед яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли ж з ким?
Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.
Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, - зате прийме близько до серця його справу.