Неподалік стаєнь кучугура сухої запахущої люцерки, щойно привезеної. Розстелив на ній свою шинельчину обстрьопану. Пірнувши в зелених парфумах, сидить твоя усміхнена й заплакана, твоя довгождана. Розпріг її обережно від ноші, присів навколішки перед нею, дивився на неї, а вона на нього дивилась.
— Як ти висох… Видно, як і серце б'ється…
— А біля серця видно що-небудь?
— А що?
— Там осколок заріс. Біля самого серця вріс, уже його й не чіпали…
— О боже!
— Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залізне?
І всміхнувся. Усмішка тільки й зосталась у нього, якою була: гарна, сором'язлива, дівоча якась…
Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що рідна сторона зустрічає його неволею, а не піснею, людськими плачами, колючим дротом, а не маковим цвітом… Схаменувшись, стала мерщій пригощати його, наче хотіла, щоб одразу з нього зійшла оця худорба полоненська, щоб одразу набрався здоров'я.
— Все в мене поки що є: і хліб і до хліба, ще з довоєнних запасів зосталось… Добре заробляла… Гектарниця ж я… І корову що не забрали, вистачає молока синові твоєму…
— Який він?
— Козакує в баби… Поліцаїв уже передражнює… Сяктак живем, горя прикупивши… А скільки тебе я попошукала! Де тільки не була! І все ж цидулка твоя з Холодної гори таки домандрувала до мене…
Про Холодну гору став розказувати їй і про все, що було перед тим. Щоб пояснити, чого він тут опинився. Щоб знала, що нічим себе не заплямив.
— На двісті кілометрів уже був за спиною німець, а ми ще на рубежах. Воювали на совість, і я теж ні за кого не ховавсь. Знаю тепер, що буває з людиною таке, коли їй нічого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб. З'їхав уже гусеницею на бруствер, а я з землі одним скоком та на броню, як нас учили. Накинув шинелю на смотрову щілину, осліпив його, а тільки вони відкрили верхній люк, як граната моя — туди, в нутровище!..
— Дісталось тобі… Біля Хмариного в нас теж були великі бої під час відступу… Ми з жінками ще й після того не один день у полях та в лісосмугах поранених підбирали…
Ні вати, ні бинтів не було, не мали чим перев'язувати. Шукали покинуті стоянки медсанбатів, назнали там закопані відходи їхні — відкопували, розмотували чиїсь руки забинтовані, ноги відрізані… Розмотували з них бинти, виварювали, випарювали, і вже вони, м'які й чисті, лягали на інші рани, тамували іншу чиюсь кров… І це, що розповідала Катря, робило її для нього ще ближчою, ще дорожчою.
Катря знов і знов обзиркувала свого віднайденого.
— Змінився ти. Суворий такий став…
Рука її гладила його щоку. Кістляві випнуті вилиці. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очі з-під важких брв ніби скошені трохи досередини. Суворість, твердість набута. Тільки рот, як і раніш, гарного, майже ніжного малюнка…
— Чи ти про мене хоч згадував там?
— Може, завдяки тобі й вижив…
Мимоволі зітхнув: стільки разів смерть зазирала в вічі… Ночі без сну. Завжди в грязюці… Хліба не підвезти. Навесні картоплю. незібрану в полях викопували, мерзлу, так і тече, як гній… На солідолі оладки з неї пекли… Ну, а табір — хіба його передати словами?
Пошарудів, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею шинельчини, і видобув звідти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.
— Макуха? — ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок і розглядаючи.
— Оце ж таким пас пригощала Холодна гора… Десь роздобудуть, розпиляють, і тоді за недокурок можна виміняти…
— Сипові візьму, покажу, як виросте, — сказала Катря і заховала брусок у кошик. — Щоб знав, чим батька його гартували.
Іванові добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.
— Циганочка наша.
— Це хлопцям понесу, хай попробують, — сказав Іван. — Бо фрукту тільки й пробували, як у госпіталі були. Сибірські сестри нам ягід кисленьких з тайги приносили, вітамінів лісових… На фронті, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок трапився по схилу, біжимо, кулі дзижчать, і раптом, бачу, вгорі між листям так і сяйнуло рум'яне… Черешенька, перша ягода… Дістану, думаю, хай хоч і вб'є! І про тебе чомусь подумав. Тільки потягся, а тут снаряд, так і кинуло мене, полетів кудись мемелем… Та все ж, мабуть, було у тій бубці щось як знак мені: жити!.. І ось як бачиш…