— А вам не сумно? — запитав оператор.
Професор не зрозумів:
— Чого?
— Що видимий світ, вами досліджуваний, — це, власне, відлетілий, давноминулий світ? Відгорілий у далях, у таких часових правічностях, що їх навіть багатій уяві нелегко збагнутії?
— Сумно буває від іншого, — довірливо мовив професор. — Що на людину, хай навіть могутнього інтелекту, навіть коли стане вона найближча до якихось важливих істин, неминуче насувається зима старості.
Сергій глянув на професора запитливо:
— Старість — це трагедія?
— Якщо є трагедія старості, то, гадаю, не в тому вона, що старіється тіло…
— А в чому?
— В тому, що молодою лишається душа.
— Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, — вхопився за почуте Сергій.
Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини… Її можливостей, її витривалості. Справді ж, людина — це не тільки сукупність білків, жирів, вуглеводів! Навіть мінеральну воду й ту ще як слід не дослідили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рідкісних власти востей, проходячи невидимі шляхи десь там, у земних недpax… Колись, у найтяжчій життєвій ситуації, доля випадково звела Богдана з цим професором Ізюмським. Біля куреня, в кінськім коростявім лазареті… Був сіряк рудий тоді на оцих плечах, були слова великого смутку: «Нема неба. Нема зірок, в чорних ураганах цей вік, що, може, останній з відведених роду людському…»
Відродилась людина, повернула собі людську свою сутність, знову спрямувала погляд у всесвіт…
— А ви, Колосовський, — обернувся до нього астроном, — щось фільмуєте зараз?
— Збираємось. В туманах пошуків поки що.
— Шукати — це, мабуть, найсолодше з усього… Чи не в наукову фантастику вдарились?
— Ні.
— Там чомусь найбільше трапляється курйозів. По-моєму, ваше мистецтво, як, до речі, і всяке, має не лише емоційно дати відчути молодому поколінню наш час, а ще й допомогти його зрозуміти. Нам, старшим, здається, що молодь має той досвід, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. І тут, звісно, річ не стільки в сюжетах, тут хочеться бачити оті самі спектри художньої мислі, широкої, вільної. Щоб заполонювала тебе. Магія екрана, вона ж таки справді існує. Я, дарма що клопотів маю доволі, намагаюсь не пропускати фільмів, охоче дивлюсь і їхні, й наші. Надто ж про любов, — посміхнувся професор і по хвильці став знову серйозний. — Але хотілось би на екрані бачити любов не полегшену, а як життєву і активну, — я це підкреслюю, — активну силу, здатну, можливо, навіть впливати на самий рух історії… Любов — поняття широке, коли хочете, філософське. Ось і ця обсерваторія, хіба ж не з любові вона виросла? Часом думаю вночі: це ж полеглі, це вони, ніби вставшії, на своїх плечах підняли твою лабораторію зоряну!.. Або ось він, головний герой паш… Телескоп. Метр у діаметрі! Сама чиясь любов з надюволіргюю точністю його шліфувала, перш ніж нам передати…
Пригощав потім їх рідкісною «Ізабеллою». А коли вийшли па подвір'я, щоб повертатися до готелю, Сергій знову задивився на сріблясті, сонцем облиті півкулі обсерваторних верхів.
— Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олімп, не добравсь?
— Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти — тоді прощайся з небом, зірками, принаймні на деякий час.
— Жаль, що я не приборкувач циклонів, — пожартував Сергій.
Професор заклав руки за спину і, світячії сивиною, ніби роздумував уголос:
— На людину війни, на неї хвороби, проти неї стихія… А людина, всупереч всьому, таки має всюди залишатись людиною…
Котрийсь із молодих працівників обсерваторії, перебігаючи алеєю, звіддалік гукнув, доповів професорові:
— Пишу Сонце!
Коли, розпрощавшись, спускалися з гори, Сергій знову згадав про цю випадкову репліку:
— Заздрю людині, що може отак по-робочому, буденно сказати: «Пишу Сонце!» Цьому б нашу стрічку присвятити. На це б навести кінокамери: «Сонце Любові пишу! Сонце людського цвітіння…»
Глава XV
А я поки що змушений писати тьму. Глухі, беззоряні ночі осінні. Барак, обшнугований негодою. І нічне засідання трибуналу в кутку, на нижніх нарах…
Пат і Паташон не дуже перепружують себе службою. Вдень їх дедалі частіше залучають виганяти по сусідніх селах людей на трудловинність та виловлювати тих, що уникають відправки до Німеччини. І не велика радість після такого дня, промоклому, промерзлому, місити грязюку до барака. До того ж сама робота полонених вимагала трохи попустити режим: хто на конюшні, хто поїхав на станцію за вугіллям, ще когось на цілу ніч послано дерть молоти… Вартові навідаються звечора до барака, покрутяться, з'ясують, хто де, і подались після цього, один — додому, а другий до конторських у карти грати. Бо, зрештою, куди ці втечуть? Сюди вже й яроплапи їхні не долітають. Засади скрізь, на всіх дорогах хапають, по містах облави, — частіше тепер, навпаки, сюди, в маєток, тікають, де хоч від голоду не пропадеш…