Ми не чіпаєм юного дослідника моря — не хочемо відволікати від стихії його увагу. Не треба нічого питати, не будем доскіпуватись, що він там шукає, бо, може, й сам він, той хлопчик, не зовсім ще усвідомлює природу своєї цікавості, не міг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його приваблює вирування прибою, весняний неспокій моря.
— Юний сфінкс у червонім пуловері, - зауважує Сергій, стежачи за ним із балкона.
- І сам він загадка, і для нього кругом загадки… Кажуть, нібито в генах уже закладена потреба дослідження неосвоєного простору… Поряд з інстинктом і кольором очей закодовано потяг у невідомість. Якась гра: то море підкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-під каскетки затяганої, з погнутим козирком червоніють нахльоскані вітром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воіга відстрибують так спритно, коли хвиля набігає… Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде і, нахилившись, відкинувши портфелик, усе щось вистежує з терплячістю істинного дослідника. Іноді раптом само собі всміхнеться; сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмішки.
Знати б, що спричинює той його справді загадковий усміх? Худорляве личко ясніє, розквітає все, освітлене білопінною хвилею, сама навіть усмішка освітлена, хлопчик у своєму невтомному пошуку ніби переживає мить натхнення. Між ним і морем ніби виникає якийсь контакт, не збагнене ніким іншим взаєморозуміння, виникає гармонія, породжена, й підтримувана чимось для нас недоступним. Отак і пройде з своїми розглядками мимо будинку, і ми його не запитуємо, що він шукає, до чого придивляється, нам просто гарно бачити цей його розмислено уважний обхід узбережжя, звершуваний за будь-якої погоди, бо для нього, аборигена, ні вітер, ні дощ не страшний, для людини такого віку, мабуть, нема ні вагань, ні сковуючих сумнівів чи смутку… Весь у полоні цікавості пізнання, у владі своїх ніким не знаних пошуків, він подеколи ніби й шторму не помічає, шумів його не чує, увесь задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихії. Та все ж і під час задуми інстинкт самозахисту його не зраджує, мокрі кеди ні на мить не втрачають чутливої сторожкості, не забувають вчасно відскочити від хвилі з веселою хлоп'ячою спритністю.
Море шаліє, прибій стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди навалом, а над усім цим у цілковитій безтривожності, з своїми думками якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсім, може, незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що він сам собі всміхається, дивлячись униз, у світле білопіння прибою.
Пішло й пішло чиєсь дитинство, зовсім не схоже па Сергієве… Оператор смутковито проводжає очима школярикову постать:
— Ось він, син. людства… Маленький капловухий геракл у каскетці… З антики прямує в майбутнє…
Надвечір стоїмо над морем, на одному з виступів пощербленої набережної. Погляди наші сфокусовані на темній цятці, що раз у раз вигулькує в морі між бурунами — то вона тоне, то знов виринає… Достоту живе якесь створіння борсається серед хвиль, з останніх сил бореться за своє життя. Неподалік готельні футболісти потішаються над одним із своїх, котрий, запізнившись, сьогодні лише прибув і, не встигши оговтатись, одразу зчинив був тривогу на весь берег:
— Людина тоне!
Стара вірменка, прибиральниця, заспокоїла новоприбулого форварда: ні, то буйок в бурунах, не людина…
Тепер і новачок, серйозний, — неговіркий, разом з усіма успокоено дивиться в морську надвечірність.
Глава III
Вночі все та ж декорація світу: море, вершини гір, місяць, що в дір'ях хмар, як сива медуза, пливе…
Сергій сьогодні менше сипле сарказмами, настроєний скоріше на філософський лад. Розлігся в шезлонзі, руки заклав За шию.