Мет виставив на плиту здоровенний казан, у якому повільно булькотіло вариво з олії та фарби. Воно було густе, вельми в’язке й під дією вогню з конфорок вирувало й розбухало, ніби в сповільненій зйомці. Світло було вимкнене, а позаду казана Мет розмістив дві яскраві дугові лампи. Вони кидали червоні й фіолетові тіні, що розповзалися гранітом і травертином.
Я випростався і стояв як укопаний. Востаннє мене отак спіймали на гарячому, коли мені було дев’ять і після школи я зводив на кухонному столі вулкани з харчової соди та оцту. У моєї мами були такі ж штани, як в Ешлі.
Мет повільно підвів очі. Він засукав рукави аж до ліктів. Його темні шкіряні черевики виблискували в півтемряві, як і кінчики його пальців, змочені в олії.
— Це відтворення туманності Кінська Голова, — озвався Мет. Авжеж.
Ешлі мовчала й навіть не кліпала. Вона відкрила рота. Ключі погойдувались на її пальці, затримавшись на півдорозі до невеликого кілочка, де вони мешкали, одразу над переліком справ.
На той момент Мет жив із нами всього лиш три дні.
Ешлі ступила два кроки й схилилась над казаном, як перед тим я, роздивляючись космічні глибини. Помаранчева бульбашка пробивалась нагору крізь каламутний верхній шар зеленкувато-золотого відтінку.
— Чорт забирай, Мете, — вона перевела подих. — Це прекрасно.
Отож астрофізичне вариво Мета продовжувало булькотіти, а слідом за ним з’являлися все нові проекти, з кожним разом розростались і створювали все більше безладу, потроху загарбуючи нашу квартиру. Ешлі зацікавилась його творіннями. Зайде, бувало, до кімнати, поставить руку на стегно, наморщить носа й кине влучний коментар. Вона власноруч винесла з вітальні телевізор.
Отака в Мета секретна зброя, перепустка, порятунок із будь-якої халепи: він створює прекрасні речі.
Певна річ, я запросив Мета навідатись до книгарні, і сьогодні, десь о пів на третю, він прийшов. Дзвоник над дверима теленькає, сповіщаючи мене про його прихід, і, не встигнувши вимовити й слова, Мет задирає голову та обнишпорює очима високі стелажі, що губляться в затінених висотах. Тоді повертається до мене, рукою в картатому піджаку вказує на стелю й каже:
— Хочу туди залізти.
Я пропрацював тут усього місяць і сам ще не набрався сміливості для такої затії, та Метова цікавість передається й мені. Він підходить прямісінько до «Захмарної колекції», зупиняється перед полицями, нахиляється до них, вивчає деревні кільця, розглядає текстуру книжкових корінців.
Я поступаюся:
— Добре, але міцно тримайся за драбину. І не торкайся книжок.
— Не торкатися? — питає він, перевіряючи драбину. — А що, як мені захочеться котрусь із них придбати?
— Вони не для продажу, їх просто беруть почитати. Але для цього треба бути членом клубу.
— Рідкісні книги? Перші видання? — Він уже над землею. Він прудкий.
— Радше єдині видання, — відказую я. — Жодних ISBN.
— Про що вони?
— Не знаю, — ледь чутно зізнаюся.
— Що?
— Не знаю. — Повторивши голосніше, я усвідомлюю, як по-дурному це звучить.
— Ти ніколи не відкривав їх? Бодай одну? — Він зупиняється на драбині й дивиться вниз із підозрою.
Я починаю нервувати. Розумію, куди він хилить.
— Справді? Ніколи? — Він тягнеться до полиць.
Я обмірковую, чи, бува, не потрясти драбину, щоб показати йому своє невдоволення, та єдине, що може бути гіршим за Мета, який зазирає до однієї з книжок, буде Мет, який гепнувся з драбини й розбився на смерть. Мабуть. Він уже тримає книжку в руках — товстий том із чорною палітуркою, що своєю вагою загрожує потягти його донизу. Мет балансує на драбині, а я зціплюю зуби.
— Слухай, Мете, — озиваюсь я, мій голос несподівано пронизливий і скиглявий, — чом би тобі не облишити її…
— Дуже цікаво.
— Не варто…
— Дженноне, це направду дуже цікаво. Ти не бачив цього? — Він притискає книжку до грудей і починає спуск.
— Стій! — Мені чомусь здається, що, коли не відносити книжку далеко від її полиці, порушення буде не таким серйозним. — Я підіймусь до тебе. — Я підсуваю іншу драбину й деруся вгору. За мить я вже на одному рівні з Метом і на висоті в тридцять футів ми тихенько перемовляємось.
Правду кажучи, мені й самому кортить зазирнути до тих книжок. Я трохи серджуся на Мета, але водночас вдячний, що він виконує роль чортика на моєму плечі. Він тягне важкий том до себе й киває на нього. Нагорі досить темно, тому мені доводиться схилитися до проходу між стелажами, аби хоч що-небудь розгледіти.