Кет сидить сама, догризаючи останнє вегетаріанське печиво. З обличчя видно, що вона засмутилася. Я питаю, що вона думає про безсмертне послання Ґеррітсзона.
— Вибач, — каже вона й хитає головою. — Але цього недостатньо. — Погляд у неї похмурий, вона дивиться собі під ноги. — Він був таким талановитим, та все одно помер.
— Усі помирають…
— І тобі цього достатньо? Він залишив нам послання, Клею. Він залишив нам послання. — Вона викрикує останні слова, і з її губ злітають вівсяні крихти. Від стелажів у секції «Антропологія», здійнявши брови, на нас озирається Олівер Ґрон. Кет знов опускає очі. І ледь чутно додає: — Не називай це безсмертям.
— А що, як це найкраще, що в ньому було? — кажу я й на ходу вигадую теорію. — А що, як… а може, товаришувати з Ґріффо Ґеррітсзоном не завжди було легко? Може, він був ще тим химерником. А що, як ті літери, які він різьбив із металу, — це найкраще, що в ньому було? Ця його частина дійсно безсмертна. Настільки безсмертна, наскільки це взагалі можливо.
Кет хитає головою, зітхає і трохи присувається до мене, запихаючи в рот останній шматочок печива. Я знайшов старі знання, СЗ, котрі ми так шукали, та їй не до вподоби те, що вони нам відкрили. Кет Потенте шукатиме далі.
За мить вона відсувається, різко втягує повітря й підіймається зі стільця.
— Дякую, що запросив, — каже вона. — Побачимось. — Одягає блейзер, махає на прощання й іде до дверей.
Тепер мене кличе Пенумбра.
— Це неймовірно, — вигукує він, знову ставши самим собою: блискучі очі й широка усмішка. — Увесь цей час ми грали в гру Ґеррітсзона. Хлопчику мій, адже його літери прикрашають вітрину нашої книгарні!
— Кларк Моффат знайшов розгадку, — кажу я. — Не знаю як, але він її знайшов. А тоді, певно… вирішив підіграти. Щоб гра продовжувалась. — Доки хтось не знайде розгадку в його книжках.
Пенумбра киває.
— Кларк був справжнім генієм. Завжди сам, він усюди йшов за своєю інтуїцією, куди б вона його не вела. — Він зупиняється, схиляє голову набік і легенько всміхається. — Він би вам сподобався.
— То ви не розчаровані?
Пенумбра здивовано витріщається.
— Розчарований? Анітрохи. Це не зовсім те, чого я сподівався, але чого я насправді сподівався? Чого ми всі сподівалися? Ось що я вам скажу — я не сподівався, що доживу до розгадки цієї таємниці. Це безцінний подарунок, і я безмежно вдячний Ґріффо Ґеррітсзону й вам, хлопчику мій.
Тепер до мене підходить Декл. Він аж сяє від радості й ледь не підстрибує.
— Ви це зробили! — вигукує він і ляскає мене по плечу. — Ви знайшли їх! Я знав, що вам це вдасться, знав, але ніколи б не міг подумати, як далеко це нас заведе. — У нього за спиною жваво перемовляються чорні мантії. Вони всі страшенно схвильовані. Декл озирається. — Можна до них торкнутися?
— Усі вони ваші, — кажу я і з-під стільця в першому ряду витягаю пуансони в їхній картонній скрині. — Вам треба буде офіційно придбати їх в «Об’єднаних сховищ», але я маю всі необхідні документи, і навряд чи…
Декл підіймає руку.
— Жодних проблем. Направду, жодних проблем. — До нас наближається один із нью-йоркських гостей, за ним підходять інші. Вони схиляються над коробкою, охають і ахають, ніби всередині лежить гарненьке немовля.
— То це ти, Едґаре, вказав йому напрямок? — вигнувши брову, питає Пенумбра.
— Сер, просто я подумав, — каже Декл, — що в моєму розпорядженні опинився хлопець із рідкісним талантом. — Він зупиняється, усміхається і продовжує: — Ви таки вмієте знаходити гарних продавців. — Пенумбра пирхає й розпливається в усмішці. — Це тріумф, — додає Декл. — Ми виготовимо нові літери, передрукуємо деякі старі книжки. Корвіна не зможе нічого заперечити.
На згадку про Першого Читача — його давнього друга — Пенумбра супиться.
— А що з ним? — питаю я. — Він… здається, він дуже засмутився.
— Мусиш пригледіти за ним, Едґаре, — серйозно каже Пенумбра. — Незважаючи на його вік, Маркусу бракує досвіду розчарувань. Хоч він і здається сильним, насправді дуже вразливий. Я хвилююся за нього, Едґаре. Справді хвилююся.
Декл киває.
— Ми подбаємо про нього. Нам треба вирішити, що робити далі.
— Ну, — кажу я, — для початку я можу вам дещо запропонувати.
Я нахиляюсь і витягаю з-під стільця ще одну картонну коробку. Вона нова, складені докупи бортики хрест-навхрест заклеєні широкими смугами скотчу. Я відриваю скотч, відкидаю бортики й показую їм, що коробка доверху заповнена книжками — вони щільно поскладані стосами й запаковані в товсту прозору плівку. Я пробиваю плівку й виймаю одну книжку. Вона має просту блакитну палітурку й напис «Мануцій» великими білими літерами.