Невже по оце Тінделл і компанія приганяють посеред ночі?
— Я очікував побачити енциклопедію темних ритуалів, — сказав Мет.
Дві розгорнуті сторінки помережані рядами літер, силою-силенною знаків, майже не розділених пробілами. Літери великі й жирні, втиснені в папір зазубреним шрифтом. Я впізнаю алфавіт — це латиниця, тобто він мені знайомий, — а от слів не розумію. Сторінки вкриті довгими рядами літер — якась заплутана мішанина.
— Хоча, — продовжує Мет, — звідки нам знати, що це не енциклопедія темних ритуалів.
Я виймаю з полиці іншу книжку, високу й тонку, в яскраво-зеленій палітурці з коричневим корінцем, на якому написано «Кресимир». Усередині те саме.
— Може, то якась розважальна головоломка, — припускає Мет. — Якесь суперскладне судоку.
Клієнти Пенумбри були якраз із тих химерників, яких ви можете побачити в кав’ярні, коли вони самі з собою грають у шахи або ж розв’язують суботній кросворд, щосили втискаючи ручку в газетний папір.
Десь унизу теленькає дзвоник. Крижаний страх миттю сковує мій мозок, розливається по спині й сягає аж кінчиків пальців. Біля дверей гукає низький голос:
— Є тут хто?
Я сичу Метові на вухо:
— Постав її на місце.
Тоді спускаюся драбиною.
Засапавшись, я виринаю із затінку стелажів і бачу Федорова. З усіх клієнтів, які мені траплялися, він найстарший — має білосніжну бороду, а шкіра на його пальцях тонка, як папір. І, як на мене, він ще й найтямкіший. Правду кажучи, дуже нагадує мені Пенумбру. Ось він ковзає книжкою по столу — повертає «Клотьє», — тоді стукає двома пальцями й каже:
— Тепер мені тре’ «Мурао».
До роботи. Я знаходжу в базі «Мурао» і відправляю Мета знову дертися нагору. Федоров кидає на нього допитливий погляд:
— Ше один продавець?
— Друг, — відказую я. — Просто допомагає.
Федоров киває. Зненацька мені спадає на думку, що Мета запросто можна сприйняти за молодого члена їхнього клубу. Сьогодні вони з Федоровим обидва в коричневому вельветі.
— Ви пробули тута скільки, тридцять сім днів?
Я й сам точно не знав, але так, певно, пробув тут рівно тридцять сім днів. Ці диваки полюбляють, щоб усе було точно.
— Саме так, містере Федоров, — відповідаю бадьоро.
— І шо ви можете сказати?
— Мені тут подобається, — кажу. — Краще, ніж сидіти в офісі.
Федоров киває й дає мені свою картку. У нього номер 6KZVCY, звісно ж.
— Колись я працював у HP, — він вимовляє це як «гейч пі», — тридцять років. Та, ото був офіс. — І править своєї: — Ви коли-небудь користувалися калькулятором від HP?
Мет повертається з «Мурао». Це велика, товста й широка книжка в поцяткованій шкіряній палітурці.
— Так, звичайно, — примовляю я, загортаючи книжку в коричневий папір. — У школі я завжди користувався графічним калькулятором HP-38.
Федоров сяє, як гордий дідусь.
— Я працював на двадцять восьмому, то був його попередник!
Його слова викликають у мене усмішку.
— Може, він і досі в мене є, — кажу я й простягаю йому «Мурао».
Федоров хапає книжку обома руками.
— Пасибі, — каже він. — Знаєте, а в тридцять восьмому нема польського інверсивного запису, — він задумливо барабанить пальцями по своїй книжці (ймовірно, темних ритуалів), — та маю вам сказати, що інверсивний запис дуже помічний для такої роботи.
Гадаю, Мет таки мав рацію: вони розв’язують судоку.
— Візьму до уваги, — відповідаю я.
— Ну добре, ще раз пасибі. — Дзвоник теленькає, і ми дивимось, як Федоров повільно човгає тротуаром до автобусної зупинки.
— Я зазирав у його книжку, — озивається Мет. — Те саме, що й в інших.
Те, що здавалося дивним раніше, тепер здається ще дивнішим.
— Дженноне, — Мет повертається й дивиться мені прямо в очі. — Маю щось у тебе запитати.
— Дай-но здогадаюся, — кажу я. — Чому я ніколи не зазирав до тих…
— Тобі подобається Ешлі?
Такого я аж ніяк не очікував.
— Що? Ні.
— От і добре. Бо мені вона подобається.
Я кліпнув і спантеличено витріщився на Мета Міттелбренда, що стояв переді мною у своєму обтислому, бездоганно пошитому піджаку. Ніби Джиммі Олсен[14] щойно зізнався, що закохався в Диво-Жінку[15]. Вони ж геть різні. Утім…
— Я хочу до неї позалицятися, — цілком серйозно продовжив Мет. — Це може виглядати дещо дивно. — Він говорив, як десантник, що готується до нічного наступу. Щось на кшталт: «Певна річ, це буде надзвичайно небезпечно, але не варто хвилюватись, я вже робив таке раніше».
14
Джиммі Олсен — вигаданий персонаж, молодий фотокореспондент, який здебільшого з’являється у фільмах про Супермена.