У моїй уяві зринає інший образ. Може, Мет ніякий не Джиммі Олсен, а Кларк Кент, під личиною якого ховається Супермен. Тоді він мав би бути принаймні п’ять футів заввишки, та все ж…
— Насправді між нами вже дещо було.
Хвильку, що?..
— Два тижні тому. Тебе якраз не було вдома. Ти був у книгарні. Ми випили вина.
Мені трохи паморочиться в голові — зовсім не від того, яку химерну пару складають Мет та Ешлі, а від розуміння, що ця нитка їхньої взаємної симпатії розкручувалась прямісінько в мене перед носом, а я про це навіть не здогадувався. Ненавиджу такі ситуації.
Мет киває, наче все вже давно вирішено.
— Гаразд, Дженноне. Це місце вражає. Але мені вже час іти.
— Повертаєшся до квартири?
— Ні, піду в офіс. Працюватиму всю ніч. Чудовисько із джунглів.
— Чудовисько із джунглів, кажеш.
— Із живих рослин. У студії страшенна спека. Може, ще зайду до тебе під час наступної перерви. У вас тут сухо й прохолодно.
Мет іде. Пізніше я записую в журналі:
Прохолодна безхмарна ніч. Книгарню відвідує наймолодший покупець (на думку цього продавця) з усіх, хто побував тут за останні роки. Він одягнений у вельветові штани, гарно пошитий піджак, а під ним — плетена безрукавка, розшита крихітними тиграми. Він придбав одну листівку (під примусом) і пішов, аби повернутися до творення чудовиська із джунглів.
У книгарні мертва тиша. Я підпираю підборіддя долонею, пригадую всіх своїх друзів і міркую, що ще ховається прямісінько в мене перед очима.
Хроніки Співочих Драконів: том І
Наступної ночі до книгарні навідався ще один друг, і не просто друг, а мій найдавніший.
Ми з Нілом Шахом товаришуємо ще з шостого класу. У непередбачуваній гідродинаміці середньої школи я плавав майже біля поверхні — сумирний пересічний учень, непогано грав у баскетбол, не страждав від смертельного страху перед дівчатами. Ніл, навпаки, бовтався майже на дні, і його цуралися як шкільні крутелики, так і ботани. Знайомі, з якими я сидів за одним столом у їдальні, кепкували з нього, бо він дивно виглядав, дивно говорив і дивно пахнув.
Але тієї весни нас об’єднало спільне захоплення книжками про Співочих Драконів, і відтоді ми з Нілом найліпші друзі. Я заступався за нього, захищав його, витрачав на нього свій підлітковий політичний капітал. Я вибивав для нього запрошення на вечірки з піцою й навіть заманив гравців шкільної баскетбольної команди до нашої рольової спільноти «Ракети і маги». (Довго вони не протримались, бо Ніл завжди був владикою підземелля й постійно насилав на них причепливих дроїдів та зомбі-орків.) У сьомому класі я наплів Емі Торґенсен, гарненькій білявій дівчинці, яка обожнювала коней, що батько Ніла — принц у вигнанні й володіє незчисленними багатствами, переконавши її, що Ніл буде їй гарною парою на зимовому балу. То було його перше побачення.
Можна сказати, що Ніл переді мною в боргу, ось тільки за той час, що минув, ми зробили одне одному стільки послуг, що втратили лік окремим учинкам, усі вони разом стали яскравим символом нашої відданості. Наша дружба — це туманність.
А зараз Ніл Шах стоїть на порозі книгарні, високий і кремезний, в обтислій чорній спортивній куртці, і йому байдужісінько до запилюжених висот «Захмарної колекції». Він націлився на невисокий стелаж із позначкою «Фантастика».
— Хлопче, я бачу, у вас тут є Моффат! — вигукує він, тримаючи в руці товсту книжку в м’якій обкладинці. Це «Хроніки Співочих Драконів: том І» — та сама книга, яка звела нас у шостому класі й досі є нашою улюбленою. Я прочитав її тричі. Ніл, певно, не менш як шість разів.
— Та ще й старе видання, — продовжує Ніл, гортаючи сторінки. Він має рацію. У найновішому виданні трилогії, опублікованому після смерті Моффата, на обкладинках простий геометричний малюнок, який утворює суцільний візерунок, якщо всі три книжки поставити одну біля одної. А на обкладинці цієї з допомогою аерографа зображено великого блакитного дракона, оповитого морською піною.
Я раджу Нілові придбати книжку: це колекційне видання, і, мабуть, варта вона більше, ніж її поціновує Пенумбра. До того ж за останні дні в мене продавалися самі листівки. Здебільшого я почуваюсь ніяково, припрошуючи друзів купити яку-небудь книжку, але Ніл Шах, навіть якщо й не володіє незчисленними багатствами, точно не бідніший за принців невисокого роду. Десь у той час, коли я гнув спину за мінімальну зарплатню в рибному ресторані в Провіденс, Ніл уже відкривав власну компанію. Прокрутіть на п’ять років уперед і уздріть, на які дива здатні цілеспрямовані зусилля: у Ніла, за моїми приблизними підрахунками, кількасот тисяч доларів на банківському рахунку, а його компанія оцінюється мільйонами. На моєму рахунку, для порівняння, рівно 2357 доларів, а компанія, у якій я працюю, — якщо її взагалі можна назвати компанією, — існує десь у позафінансовому просторі, залюдненому відмивачами грошей та маленькими церквами.