Хай там як, а я подумав, що Ніл може дозволити собі стару книжку в м’якій обкладинці, навіть якщо йому й бракує часу на читання. Поки я, вишукуючи решту, копирсаюсь у темних закутках шухляди свого столу, Нілову увагу нарешті привертають затінені стелажі, що займають дальшу частину книгарні.
— Що там таке? — питає він. Він ще не певен, чи це справді його цікавить. Як правило, Ніл віддає перевагу новим і лискучим речам, а не старим і запилюженим.
— Це, — кажу я, — справжня книгарня.
Завдяки втручанню Мета я набрався трохи сміливості й уже не остерігаюся «Захмарної колекції».
— А що, як я скажу тобі, — веду Ніла до дальніх стелажів, — що до цієї книгарні навідується групка дивакуватих учених?
— Круто, — Ніл киває. Він зачув чаклунів.
— А до цього додам, — я витягаю з нижньої полиці книжку в чорній палітурці, — що всі ці книжки написані таємним кодом? — Я розкриваю книжку й показую мішанину літер.
— Нічогенько, — відказує Ніл і проводить пальцем уздовж сторінки, блукає лабіринтом знаків. — У мене є хлопчина з Білорусі, він розшифровує коди. Захист від копіювання й таке інше.
Це речення показує, у чому полягає різниця між моїм життям і життям Ніла після закінчення школи: у Ніла є хлопці, які виконують для нього різні завдання. У мене таких хлопців немає. Добре, що хоч маю ноутбук.
— Я міг би показати йому, — продовжує Ніл.
— Я не впевнений, чи це справді код. — Я закриваю книжку і ставлю її на місце. — Та й навіть якщо це код, не знаю, чи вартий він витрачених зусиль. Клієнти, які беруть ці книги, досить химерні.
— Із цього все й починається! — Ніл гамселить мене по плечу. — Пригадай «Хроніки Співочих Драконів». Хіба Телемах Напівкровний зустрівся нам на першій сторінці? Ні, хлопче. Першим нам трапився Фернвен.
Головний герой «Хронік Співочих Драконів» — Фернвен, гном-учений, низькорослий навіть за гномівськими мірками. Ще в юному віці його вигнали з воїнського клану і… нехай, може, Ніл таки має рацію.
— Ми мусимо все з’ясувати, — каже він. — Скільки?
Я пояснюю, як це відбувається: усі члени клубу мають картки, але зараз то не прості балачки. Якою б не була ціна вступу до загадкового клубу Пенумбри, Ніл може її заплатити.
— Дізнайся, скільки це коштує, — продовжує Ніл. — Та це справжнісінький сюжет із «Ракет і магів», побий мене грім. — Він лукаво всміхається й переходить на свій низький голос володаря підземелля: — Пізно відступати, Клейморе Багрянорукий.
Ох. Він використав проти мене моє ігрове ймення з «Ракет і магів». Це могутнє давнє заклинання. Я поступаюся. Я запитаю Пенумбру.
Ми повертаємось до низеньких стелажів і розмальованих обкладинок. Ніл гортає ще одну нашу улюблену книжку — це історія про величезний циліндричний космічний корабель, що повільно наближається до Землі. Я розповідаю йому про плани Мета стосовно Ешлі. Тоді цікавлюся, як справи в його компанії. Він розстібає спортивну куртку й гордо показує свою сталево-сіру футболку.
— Виготовляємо такі, — пояснює Ніл. — Орендували 3D-сканер тіла, кожну футболку шиємо на замовлення. Вони сидять ідеально. У буквальному сенсі ідеально.
Ніл у чудовій формі. Щоразу, коли бачу його, мені пригадується товстун, яким він був у шостому класі, бо зараз у нього звідкись узявся неприродний V-подібний торс, точнісінько як у супергероя з коміксів.
— Це гарна промоція, — пояснює Ніл.
На обтислій футболці на рівні грудей надруковано логотип його компанії. Високими яскраво-синіми літерами написано «Анатомікс».
Уранці, коли приходить Пенумбра, я заводжу мову про те, що мій друг хотів би купити собі доступ до «Захмарної колекції». Він скидає з плечей своє пальто — нічогеньке, скажу я вам, пальто, гарно пошите, з вовни найчорніших овець — і сідає на стілець за столом.
— Тут річ не в грошах, — відказує він, складаючи пальці докупи, — а радше в намірі.
— Ну, мій друг дуже зацікавився, — продовжую я. — Він затятий бібліофіл. — Це не зовсім правда. Ніл більше полюбляє фільми, зняті за книжками. Його страшенно обурює, що досі ніхто не перетворив «Хроніки Співочих Драконів» на кінострічку.