— Що ж, — задумливо мовить Пенумбра, — зміст цих книг може здатися йому… важким для розуміння. А щоб отримати до них доступ, він мусить підписати договір.
— Хвилиночку… то виходить, що все-таки треба платити?
— Ні, ні. Ваш друг просто має пообіцяти, що уважно читатиме. Це особливі книги, — він показує рукою в бік «Захмарної колекції», — з особливим змістом, який потребує ретельної уваги. Ваш друг довідається, що вони відкривають дещо надзвичайне, але тільки в тому випадку, якщо він готовий докласти всіх зусиль.
— Це філософія? — питаю. — Математика?
— Не настільки абстрактне, — Пенумбра хитає головою. — У цих книжках містяться загадки, — він схиляє голову на один бік, — але ви й так про це знаєте, хлопчику мій, правда ж?
Я морщу лоба й зізнаюсь:
— Так, я зазирав.
— От і добре. — Пенумбра різко киває. — Немає нічого гіршого за байдужого продавця. — Він підморгує. — Загадки можна розгадати, але для цього знадобляться час і старанність. Я не можу сказати, що відкриє розв’язок, та варто зауважити, що багато людей присвятили цьому все життя. Чи отримає ваш… друг бажаний результат, цього я не знаю напевне, але підозрюю, що таке може бути.
Він хитро всміхається. Нарешті я докумекав: Пенумбра думає, ніби історія про друга вигадана, а насправді ми говоримо про мене. Що ж, може, й так, принаймні трішки.
— Певна річ, стосунки між читачем і книжкою — справа приватна, — продовжує він, — тому в нас усе тримається на довірі. Якщо ви переконані, що ваш друг уважно читатиме книги, цим виказуючи пошану їхнім авторам, то я вам повірю.
Я точно знаю, що Ніл не буде читати їх, як того вимагається, та й сам я не впевнений, що хочу на щось таке погоджуватись. Не зараз. Усе це однаковою мірою зацікавило й налякало мене. Тож я просто кажу:
— Добре. Я йому передам.
Пенумбра киває.
— Якщо ваш друг поки що не готовий до такої роботи, тут немає чого соромитись. Може, з часом йому стане цікавіше.
Чужинець у чужій країні
Одна ніч переходить в іншу, а в книгарні робиться все тихіше. Минув тиждень, а в мене не було жодного покупця. Я відкриваю на ноутбуці панель керування своєю суперцільовою рекламною кампанією й виявляю, що до цього часу мені не вдалося залучити бодай одного потенційного клієнта. У кутику екрана блимає жовте повідомлення від Google, який припускає, що мій перелік критеріїв стосується надто вузького кола цільової аудиторії й такої клієнтської бази може взагалі не існувати.
Цікаво, що відбувається за дня, у залиту сонцем зміну Пенумбри. Цікаво, чи в Олівера немає відбою від клієнтів увечері, коли всі повертаються з роботи. Хто знає, може, ця тиша й усамітнення таки роз’їдають мій мозок. Не зрозумійте мене неправильно: я вдячний, що маю роботу, можу сидіти в цьому кріслі й неквапом накопичувати долари (насправді їх не так уже й багато), якими сплачую оренду, за які купую піцу та всілякі додатки для свого смартфона. Але раніше я працював в офісі. У команді. А тут тільки я й кажани. (Угу, я точно знаю, що там, нагорі, є кажани.)
Останнім часом навіть читачі «Захмарної колекції» кудись пропали. Невже вони спокусились іншим книжковим клубом у протилежній частині міста? А може, вони всі купили собі електронні книжки?
У мене є така, і зазвичай я читаю її в нічні зміни. Мені завжди уявляється, як книжки на полицях гнівно дивляться на мене й шепочуть: «Зрадник!», — але що вдієш, у мене ціла купа безкоштовних перших розділів, які чекають своєї черги. Моя електронна книжка дісталась мені від батька — це одна з перших моделей Kindle, скошена асиметрична пластина з крихітним зеленим екраном і розміщеними під кутом клавішами. Вона схожа на реквізит із фільму «Космічна одіссея 2001 року». Зараз є новіші моделі, з більшими екранами й витонченим дизайном, а моя ніби листівки Пенумбри — така стародавня, що знову стала популярною.
Десь на середині першого розділу «Консервного ряду» Стейнбека екран блимає чорним, застигає й темніє. Таке трапляється майже щоночі. Заряду батареї мало б вистачити десь на два місяці, але якось моя книжка надто довго пролежала на пляжі й тепер без підзарядки працює не більш ніж годину.
Я вмикаю ноутбук і берусь до звичної рутини — переглядаю сайти з новинами, блоги, записи у Twitter. Гортаю донизу, аби знайти діалоги, які відбувалися вдень без мене. Якщо всі відомості, що трапляються в Інтернеті, існують у якомусь зміщеному часі, чи, бува, не означає це, що насправді саме я живу в зміщеному часі?