Пенумбра роздирає коричневий папір. Під ним ховається книжка.
— Поповнення нашої книгозбірні, — каже він. — Festina lente.
Книжка тонесенька, але дуже гарна. У неї лискуча сіра палітурка з якогось незвичного матеріалу, що на світлі виблискує сріблом. Корінець чорний, на ньому перловими літерами написано «Ердос». Ще один мешканець «Захмарної колекції».
— Ми вже давненько не отримували нових книжок, — каже Пенумбра. — Це варто відсвяткувати. Заждіть, хлопчику мій, заждіть.
Він минає стелажі й іде до дальньої кімнати. Його кроки долинають зі сходів, що ведуть до його кабінету, по той бік дверей із табличкою «Стороннім вхід заборонено», яких я ніколи не відчиняв. Він повертається з двома пластиковими стаканчиками й напівпорожньою пляшкою віскі. На етикетці написано Fitzgerald’s, і на вигляд воно таке ж старе, як сам Пенумбра. Він наливає в обидва стаканчики по півдюйма золотистого питва й простягає один мені.
— А зараз, — каже він, — опишіть мені його. Відвідувача. Прочитайте з вашого журналу.
— Я нічого не записував, — зізнаюсь. Насправді тієї ночі я взагалі нічого не робив. Я ходив туди-сюди книгарнею, намагаючись триматися далі від свого столу, боячись торкатися пакунка, дивитися на нього чи надто довго про нього думати.
— Ах, це теж має бути в журналі, хлопчику мій. Розповідайте й одразу записуйте. Розповідайте.
Я розповідаю й водночас записую до журналу. Мені стає краще, ніби всі ці дивацтва через темне вістря ручки перетікають із моєї крові на сторінку.
— До книгарні навідався задерикуватий бовдур…
— Е… Мабуть, краще такого не писати, — безтурботно каже Пенумбра. — Може, напишіть, що він був схожий на… кур’єра з терміновим дорученням.
Добре, тоді так: «До книгарні навідався з терміновим дорученням кур’єр на ім’я Корвіна, який…»
— Ні, ні, — перебиває мене Пенумбра. Він заплющує очі й потирає перенісся. — Заждіть. Поки не пишіть, я поясню. Неприродно блідий, хижий погляд, сорок один рік, міцної статури, з настовбурченою бородою, одягнений у костюм із м’якої вовни, однобортний, з розстебнутими ґудзиками на манжетах, у чорних шкіряних туфлях із гострими носаками, так?
Точно. Я не розгледів його туфель, та в іншому Пенумбра не помилився.
— Аякже. Його звуть Ерік, а його подарунок — це справжній скарб. — Він збовтав віскі в стаканчику. — Нехай навіть він занадто вжився у свою роль. Цього він набрався в Корвіни.
— А хто такий Корвіна? — Воно звучить якось дивно, але я кажу. — Він передає вам вітання.
— Певно, що так, — Пенумбра закочує очі. — Ерік ним захоплюється. Як і багато інших молодих. — Він уникає відповіді на питання. Якусь мить він мовчить, а тоді підіймає голову й дивиться мені прямо в очі. — Це більше, ніж книгарня, про що ви, безперечно, вже здогадалися. Це свого роду бібліотека, одна з багатьох по всьому світу. Ще одна є в Лондоні, а також у Парижі — усього їх дванадцять. Вони різні, але функції однакові. А наглядає за ними всіма Корвіна.
— То він ваш бос.
На цих словах Пенумбра хмуриться.
— Я б радше назвав його нашим покровителем, — відказує він, зупиняючись на кожному слові. Це слово «нашим» привертає мою увагу й чомусь викликає усмішку. — Та я підозрюю, що Корвіна залюбки погодився б із вашим означенням.
Я переповідаю, що Ерік говорив про книжки на передніх стелажах — про непослух Пенумбри.
— Так, так, — він зітхає. — Через це я вже проходив. Безглуздя. Сутність бібліотек якраз у тому, що вони всі різні. У Берліні Костер зі своєю музикою, в Петербурзі Грибоєдов з величезним самоваром. А тут, у Сан-Франциско, найразючіша відмінність.
— Яка це?
— У нас є книжки, які людям справді хочеться читати! — Пенумбра регоче, демонструючи зубату усмішку. Я теж сміюся.
— То нам немає чого хвилюватися?
Пенумбра знизує плечима.
— Це залежить від того, — пояснює він, — наскільки серйозно ви сприймаєте старого затятого наглядача, який уперся, що завжди й усюди все має бути однаковісіньким. — Він замовкає. — Якщо вже про це, я не сприймаю його надто серйозно.
— Він приходить до книгарні?
— Ніколи, — різко відповідає Пенумбра й хитає головою. — Він уже давно не приїздив до Сан-Франциско… понад десять років. Ні, він заклопотаний іншими справами. То й слава Богу.
Пенумбра здіймає руки й махає на мене, виганяючи з-за столу.