— Мені відомо, що ви не вірите в те, у що віримо ми, — продовжує він. — Певна річ. Але й без того ви мали б розуміти, що Аякс Пенумбра йде по лезу ножа. — Він робить паузу, дає мені час усвідомити його слова. — Я знаю його довше, ніж ви, Клею, набагато довше. Дозвольте мені дещо про нього розповісти. Він завжди був мрійником, оптимістом, яких світ не бачив. Я розумію, чому ви так до нього прикипіли. Та й усі, хто мешкає в Каліфорнії. Я теж колись там жив. Я знаю, як воно там у вас.
Звісно. Молодий чоловік на тлі мосту Золота Брама. Він радісно всміхається мені зі стіни навпроти й показує великий палець.
— Ви, мабуть, думаєте, що я черствий нью-йоркський начальник. Думаєте, що я занадто суворий. Але ж, Клею, іноді дисципліна — це найправдивіша форма доброти.
Він часто звертається до мене на ім’я. Зазвичай так роблять причепливі продавці.
— Мій друг Аякс Пенумбра за своє життя перепробував безліч речей — багато схем, — і всі вони були навдивовижу вигадливі. Він постійно був за крок від грандіозного відкриття — принаймні він сам так думав. Я знайомий із ним ось уже п’ятдесят років, Клею… п’ятдесят років! Чи знаєте ви, скільки разів його схеми мали успіх?
Мені не подобається, до чого він хилить…
— Жодного. Жоднісінького. Він керував тією книгарнею, де ви зараз стоїте, — сяк-так керував — і не досяг більше нічого, вартого згадки. А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі. Ви самі це щойно сказали. Це безглуздя, яке вкотре не виправдає сподівань, а далі що? Я хвилююся за нього, Клею, направду хвилююся… як його найдавніший друг.
Я розумію, що він використовує зі мною джедайський трюк, щоб задурити мені голову. І то вельми вміло.
— Добре, — кажу, — я вас зрозумів. Я знаю, що Пенумбра трохи дивакуватий. Жодних сумнівів. Але що я маю робити?
— Те, чого не можу зробити я. На вашому місці я стер би ту копію. Я стер би всі копії. Але я за сотні миль від вас, тому й потребую вашої допомоги. Ви мусите допомогти мені. Ви мусите допомогти нашому другові.
Тепер мені здається, що він стоїть у мене за спиною.
— Ви мусите зупинити Пенумбру, бо ця остання невдача знищить його.
Слухавка повернулась на своє місце, хоч я й не пам’ятаю, як її туди поклав. У книгарні тихо, більше не спалахують лампи. Я повільно окидаю поглядом кабінет Пенумбри, мені впадають в око уламки нагромаджуваних десятиліттями цифрових мрій, і застереження Корвіни набуває певного сенсу. Я пригадую вираз обличчя Пенумбри, тоді, у Нью-Йорку, коли він пояснював нам свій задум, і розумію, що Корвіна має слушність. Я знову дивлюся на фотографію, і враз мені спадає на думку, що заблуканий друг — це зовсім не Корвіна, а сам Пенумбра.
На порозі з’являється Ніл.
— Метові потрібна твоя допомога, — каже він. — Ти маєш потримати лампу чи щось таке.
— Так, звісно. — Я різко видихаю, проганяю з голови голос Корвіни й слідом за Нілом спускаюся до книгарні. Ми здійняли хмари пилюки, і лампи малюють у повітрі вигадливі силуети, розштовхують тіні, що засіли на полицях, вихоплюють перисті порошинки — мікроскопічні клаптики паперу, часточки шкіри — Пенумбри й моєї, — заливають усе яскравим світлом.
— Мет знається на своїй справі, — кажу я, поринаючи в цю неземну атмосферу.
— Справжній чарівник, — киває Ніл.
Мет вручає мені велетенський шмат білого глянцевого картону й велить тримати його, і щоб я не смів навіть ворухнутися. Він зблизька фотографує мій стіл, намагаючись зафіксувати всі деталі його поверхні. Глянцевий картон дає легесеньке відбиття, і хоч я не помічаю на дереві жодного відблиску, проте підозрюю, що він конче необхідний для яскравості та рівномірності освітлення.
Мет починає зйомку, а лампи вже не блимають, а просто собі світять, і я чую, як клацає його фотокамера. Ніл стоїть позаду Мета, в одній руці тримаючи лампу, а в другій — відкорковану пляшку капустяного фрешу, який час від часу посьорбує.
А я стою з чималим шматом картону й міркую.
Насправді Корвіна чхав на Пенумбру. Йому важливий тільки контроль, і він намагається перетворити мене на свого посіпаку. Я дуже радий, що між нами пролягли сотні миль. Несолодко було б слухати той голос наживо. А може, він би й не завдавав собі клопоту поясненнями. Просто припхався б до книгарні зі зграєю чорних мантій, та й по всьому. Але не може, бо ми перебуваємо в Каліфорнії. Нас відділяє цілий континент. Занадто пізно він спохопився, тому тільки й може, що лякати своїм голосом.
Мет схиляється ще нижче — певно, хоче зафіксувати молекулярну структуру письмового столу, за котрим останнім часом я проводив значну частину свого життя. На мить переді мною постає цікава композиція: невисокий згорблений Мет, стікаючи потом, притискає до ока фотокамеру, і високий кремезний Ніл — він усміхається, твердо тримає лампу й спокійнісінько потягує зелений фреш. Мої друзі працюють пліч-о-пліч. Така затія теж потребує віри. Я не знаю, яка роль у цього глянцевого картону, але цілком довіряю Метові. Я певен, що з цього вийде щось прекрасне.