Кет походжає поміж своїх розшифровувачів, радиться з кожним із них. Усміхається, киває і плескає кожного по спині. Сьогодні вона генерал, а це її військо.
Тінделл, Лапін, Імберт і Федоров уже тут, а з ними й інші тутешні початківці. Вони примостились на краю амфітеатру, сидять рядочком на найвищій сходинці. Їх ще прибуває. Я бачу срібноволосу Мюріель, а також Ґреґа, ґуґлівця з хвостиком. Сьогодні він у лавах товариства.
Більшість членів Нерозривного Корінця — середнього віку або трохи старші. Дехто, як-от Лапін, виглядають досить літніми, хоча трапляються й старші за неї. Приміром, старигань в інвалідному візку — очі загубилися в темних запалих очницях, бліді, укриті зморшками щоки, як пожмаканий цигарковий папір. Його крісло штовхає молодий помічник в ошатному костюмі. Чоловік ледь чутно хрипить, вітаючи Федорова, і той тисне йому руку.
А ось і Пенумбра. На краєчку амфітеатру його обступили кілька однодумців, і він пояснює їм, що тут має відбутися. Він сміється і жваво жестикулює, вказуючи то на ґуґлівців, котрі метушаться за столами, то на Кет, а часом і на мене.
Я не казав йому про дзвінок Корвіни й не маю такого наміру. Нам більше немає діла до Першого Читача. Для нас важливі тільки люди, які зібралися в амфітеатрі, і шифр на великих екранах.
— Ходіть сюди, хлопчику мій, ходіть сюди, — кличе Пенумбра. — Познайомтесь як слід із Мюріель. — Я всміхаюсь і тисну їй руку. Вона прекрасна. Її волосся сріблисте, майже біле, проте шкіра гладенька, з ледь помітною сіточкою зморщок навколо очей.
— Мюріель тримає козячу ферму, — пояснює Пенумбра. — Тобі варто взяти свою, гм, подругу, — він киває на Кет, — і звозити її туди. Гарна буде мандрівка.
Мюріель легенько всміхається.
— Найкраще приїздити навесні, — каже вона. — Тоді в нас народжуються козенята. — І жартівливо кидає Пенумбрі: — Ти хороший посередник, Аяксе, та мені б хотілося, аби ти й сам частіше приїздив. — Вона підморгує йому.
— Ох, я був заклопотаний книгарнею, — відказує Пенумбра, — але тепер, після цього? — Він обводить рукою амфітеатр і насуплює брови з виразом «хто-зна-що-тут-може-трапитись». — Після цього все можливе.
Заждіть-но… там уже щось відбувається? Наче ще не час.
Так-так, дійство починається.
— Увага, прошу вас утихомиритись. Увага! — гукає Кет із дна амфітеатру. Вона задирає голову й звертається до юрби вчених, котрі порозсідалися на кам’яних сходинках. — Отже, мене звуть Кет Потенте, я менеджер цього проекту. Я дуже рада, що ви сьогодні зібралися тут, проте маю озвучити кілька правил. По-перше, ви можете використовувати наш Wi-Fi, але волоконна оптика тільки для працівників Google.
Я окидаю оком гурт братів і сестер із товариства. Тінделл тримає в руці кишеньковий годинник, що довгим ланцюжком приєднаний до його штанів, і звіряє час. Сумніваюся, що тутешні правила становитимуть для нього проблему.
Кет зиркає на роздрук із переліком дій.
— По-друге, заборонено транслювати, поширювати чи твітити те, що ви тут побачите.
Імберт налаштовує астролябію. Насправді, жодних проблем.
— І по-третє, — вона весело всміхається, — це не триватиме довго, тому не раджу надто зручно вмощуватись.
Потому вона повертається до свого війська.
— Ми поки що не знаємо, з яким типом шифру маємо справу, — каже вона. — Тож для початку мусимо це з’ясувати. Тому працюватимемо паралельно. У Великому Ящику вже чекають дві сотні віртуальних машин, і ваш код автоматично запуститься в потрібному місці, вам тільки треба позначити його теґом «Кодекс». Усі готові?
Ґуґлівці дружно кивають. Одна дівчина вдягає темні захисні окуляри.
— Уперед!
Екрани загоряються, розпочинається бліцкриг візуалізації та аналізу даних. Уривки тексту «Мануція» блимають на екранах — обрані програмою та операторами літери обведені квадратами. Це вже не книжка, вона перетворилась на мішанку даних. На екранах розгортаються точкові й стовпчикові діаграми. За командою Кет ґуґлівські машини розщеплюють і тасують дані дев’ятьма сотнями, дев’ятьма тисячами різних способів. Поки жодних результатів.
Ґуґлівці шукають у тексті послання — будь-яке. Таким посланням може виявитись ціла книжка, кілька речень чи й навіть однісіньке слово. Нікому, навіть Нерозривному Корінцю невідомо, про що йдеться і в який спосіб Мануцій зашифрував своє послання, тому завдання це не з легких. На щастя, ґуґлівці обожнюють складні завдання.
Тепер вони беруться креативити. На екранах витанцьовують різнобарвні хрестики, спіралі й цілі галактики. Діаграми переходять у нові виміри — спершу обертаються кубами, пірамідами та кулями, а потім випускають довжелезні щупальця. Я намагаюся встежити за їхнім рухом, і від цього мені ряботить в очах. Одним з екранів пролітає латинський словник — цілу мову проаналізовано за якісь мілісекунди. Вигулькують n-грами та діаграми Воннеґута. З’являються карти, на яких шереги літер бозна-як перетворились на довготу й широту, їх розкидало по всьому світу, від Сибіру аж до півдня Тихого океану.