Досі нічого.
Екрани мерехтять і спалахують, поки ґуґлівці випробовують усі варіанти. Братство приглушено ремствує. Дехто все ще всміхається, та інші потроху супляться. Коли на екрані вимальовується гігантська шахівниця зі стосиком літер на кожному квадраті, Федоров пирхає й буркоче: «Ми вже пробували це в 1627 році».
То це тому Корвіна вважає, що наша ідея приречена на провал, — бо Нерозривний Корінець уже випробував у буквальному сенсі кожнісінький спосіб? А може, тому, що він вважає це шахрайством, адже в давнину Мануцій не мав яскравих екранів та віртуальних машин? Якщо покластися на обидва міркування, вони заведуть вас у пастку, єдиний вихід із якої — прямісінько до Читального Залу з його крейдою та важкими ланцюгами. Я досі не вірю, що таємниця безсмертя ось так просто вигулькне на одному із цих екранів, але ж, чорт, я страх як хочу, щоб Корвіна помилився. Я хочу, щоби ґуґлівці розгадали цей шифр.
— Отож, — оголошує Кет, — до нас тільки-но приєдналися ще вісім сотень машин. — Її голос зривається й котиться галявиною. — Проникаємо ще глибше. Більше повторів. Уперед. — Вона походжає між столами, радить, підбадьорює. З неї вийшов чудовий лідер — я бачу це на обличчях ґуґлівців. Здається, Кет Потенте знайшла своє покликання.
Я дивлюсь, як Ігор мордується, продираючись крізь текст. Спершу він розщеплює кожен рядок літер на молекули й моделює хімічну реакцію. На екрані його розчин випадає сірим осадом. Тоді він перетворює літери на крихітні 3D-фігурки людей і поміщує їх у симульоване цифрове місто. Вони сновигають туди-сюди, наштовхуються на будівлі, скупчуються на вулицях, доки Ігор не руйнує все, влаштувавши землетрус. Нічого. Жодного послання.
Кет видирається сходами, примружується від яскравого сонця і прикриває очі долонею.
— Шифр складний, — визнає вона. — Я б навіть сказала, неймовірно складний.
Тінделл зривається на ноги, перестрибує через Лапін, яка скрикує й закривається руками, і несеться краєчком амфітеатру. Хапає Кет за лікоть.
— Треба врахувати фазу місяця в час написання книги! Поправка на місячну фазу конче необхідна!
Я підходжу й відтягую його тремтливу клешню від руки Кет.
— Містере Тінделл, не хвилюйтесь, — кажу я. Я вже бачив, як екраном пропливла ціла процесія надщерблених місяців. — Вони знають свою справу. — Google славиться своєю ретельністю.
Поки внизу спалахують і мерехтять екрани, поміж членів товариства походжає загін ґуґлівців — молоді люди із записниками та дружніми обличчями ставлять їм питання на кшталт: «Коли ви народилися?», «Де мешкаєте?», «Який у вас рівень холестерину?»
Я цікавлюся, хто вони.
— Вони з «Google навіки», — відказує Кет, дещо ніяково. — Стажери. Нині їм випала чудова нагода. Сам подумай, деякі з присутніх дуже старі, але досі в доброму здоров’ї.
Лапін якраз розповідає молоденькому ґуґлівцю з невеличкою відеокамерою про свою роботу в Pacific Bell. Тінделл плює в пластмасову склянку.
Один зі стажерів підходить до Пенумбри, але той відмахується. Його погляд прикипів до екранів унизу. Це дійство повністю поглинуло його, блакитні очі Пенумбри широко розплющені й блищать, як небо в нього над головою.
Аж раптом, зовсім непрохане, у моїй голові звучить застереження Корвіни: «А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі».
Але тепер це не просто схема Пенумбри. Вона перетворилася на щось значно більше. Погляньте на всіх цих людей, погляньте на Кет. Вона знову спустилася на дно амфітеатру й щось гарячково друкує у своєму телефоні. Ховає його в кишеню й повертається до своєї команди.
— Секундочку! — гукає вона й розмахує руками в повітрі. — Почекайте!
Дешифрувальна рулетка сповільнює оберти й урешті спиняється. На одному екрані літери «Мануція» танцюють у порожнечі, обертаючись із різною швидкістю. На іншому — якийсь суперскладний вузол намагається сам себе розпустити.
— ПМ робить нам величезну послугу, — оголошує Кет. — Чим би ви зараз не займалися, позначте це теґом «Надважливо». Приблизно за десять секунд до розгадки цього шифру приєднається ціла система.