Уже за північ, а мені все не спиться. Мені досі не вдалося відновити свій добовий ритм, хоча після нашої нічної фотозйомки минув цілий тиждень. Отож я лежу на підлозі, пірнувши в глибини Міттелрівер, і переписую «Хроніки Співочих Драконів».
Аудіокнижку, яку я замовив для Ніла, було видано в 1987 році, та у своєму каталозі постачальник не зазначив, що її записано на звичайнісінькі касети. Касети! А може, це й було зазначено, а я просто не звернув уваги, коли захоплено робив це оптове замовлення. Хай там що, але я дуже хочу, щоби Ніл отримав цю аудіокнигу, тому й придбав на eBay за сім доларів чорний mp3-плеєр Sony Walkman і зараз відтворюю касети, записую на свій ноутбук і заливаю одну по одній у велетенський цифровий музичний автомат на небесах.
Зробити це можна тільки в режимі реального часу, тож мені доводиться сидіти тут і заново прослуховувати перші два томи. Але то не біда, адже читає книжку сам Кларк Моффат. Я ніколи не чув його голосу, і тепер, коли стільки про нього дізнався, відчуття таке, ніби зустрівся з його привидом. У нього гарний голос, трохи хрипкий, проте виразний, і я уявляю, як він відлунював від стін книгарні. Можу уявити, як Моффат уперше зайшов у ті двері — теленькнув дзвоник, зарипіли дошки на підлозі.
Пенумбра спитав:
— Що ви шукаєте серед цих полиць?
Моффат роззирнувся, зміряв оком приміщення, запримітив тінисті вершини «Захмарної колекції» — а як інакше — і відказав:
— А що читають чарівники?
На цих словах Пенумбра мав би усміхнутись.
Пенумбра.
Він зник, а його книгарня стоїть пусткою. Я й гадки не маю, де його шукати.
У мить просвітлення перевіряю, на кого зареєстровано домен penumbra.com, і, звісно ж, — його власник Пенумбра. Домен ще в первісну епоху Інтернету придбав Аякс Пенумбра, а у 2007 році його дію продовжили на оптимістичний десятилітній термін. Однак у реєстраційній формі зазначено лише адресу крамниці на Бродвеї. Дальший пошук нічого не дає. Пенумбра залишив по собі ледь помітну цифрову тінь.
Іншої, трохи тьмянішої миті просвітлення я знаходжу срібноволосу Мюріель і її козячу ферму, розташовану трохи південніше від Сан-Франциско на клаптях затуманених лугів, що називаються Пескадеро. Вона теж не знає, де він.
— Він уже робив так раніше, — каже вона. — Щезав. Та зазвичай телефонував. — Її гладеньке обличчя трохи похмурніє, і ледь помітні зморщечки навколо очей темнішають. Коли я вже збираюся йти, жінка дає мені невелике, завбільшки в долоню кружальце свіжого козячого сиру.
Тоді, останньої відчайдушної миті просвітлення, я відкриваю на комп’ютері скановані сторінки «Пенумбри». Google не зміг розшифрувати «Мануція», але теперішні книги життя не так хитромудро зашифровані, а тим більше (я був цілком певен), у цій книжці точно є якесь послання. Я надіслав Кет запитальне повідомлення, і її відповідь була миттєва й непохитна: «Ні». Ще за тринадцять секунд: «Про це не може бути й мови». А ще за сім секунд: «Цей проект закрили».
Кет страшенно розчарувалась, коли її Велике Розшифрування зазнало невдачі. Вона щиро вірила, що в тому тексті крилася якась глибока істина. Вона щиро хотіла, щоб там було щось важливе. А зараз вона з головою пірнула в ПМ і здебільшого не звертала на мене уваги. Хіба що відписала: «Про це не може бути й мови».
Та, певно, то навіть на краще. Книжкові розвороти на екрані ноутбука — масивні гліфи шрифту Gerritszoon, вихоплені різким спалахом фотокамер «БуркоСкана», — викликали в мене дивні відчуття. Пенумбра вважав, що його codex vitae читатимуть тільки після того, як він спочине вічним сном, отож я вирішив, що не буду копирсатись у його книзі життя лише для того, щоб знайти його домашню адресу.
Урешті-решт, коли просвітлення остаточно згасає, я звертаюся до Тінделла, Лапін і Федорова. Вони теж не знають, де шукати Пенумбру. Усі вони готуються перебратися на схід, щоб знайти прихисток у нью-йоркській філії Нерозривного Корінця і приєднатися до ватаги Корвіни. Як на мене, то всі їхні потуги марні — ми гнули codex vitae на всі боки, аж доки не порвали. У кращому випадку товариство тримається на хибній надії, а в гіршому — на брехні. Тінделл та інші поки не готові цього визнати, та колись їм таки доведеться подивитися правді у вічі.
Якщо справа здається пропащою, то так воно і є. Я почуваюся кепсько, бо якщо ви крок за кроком відмотаєте всі події на самісінький початок, то не буде чим заперечити той факт, що винуватцем усіх наших пригод був саме я.