Мої думки десь заблукали. Я витратив не одну ніч, щоб дістатися до цього місця, і от нарешті Моффат дочитує другий том. Мені ще не доводилося слухати аудіокнигу, і мушу сказати, що відчуття зовсім інакше. Коли читаєш книжку, події розгортаються у твоїй голові. Коли ж слухаєш, то здається, що все дійство відбувається в маленькій хмарці, яка огортає твою голову, ніби ворсиста плетена шапка, натягнута на очі.
— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.
Голос Зенодота у виконанні Моффата зовсім не такий, як я очікував. Замість глибокого й розкотистого чарівницького басу я чую монотонний діловий тон. Такий би пасував корпоративному консультантові з магічних питань.
Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.
— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він викував сурму своїми руками, без жодного заклинання чи пісні дракона. Хотів би і я володіти такими вміннями.
Моффат читає, і голос Першого Мага видає його лихий намір. Цілком очевидно, що буде далі.
— Навіть Альдраґ, Батько Драконів, позаздрив би такому скарбу.
Заждіть-но, що він сказав?
До цього моменту кожен рядок, який лунав із вуст Моффата, був для мене приємним повтором. Його голос, мовби грамофонна голка, легенько підстрибував на платівці в моєму мозку. Але цей рядок — я ніколи раніше його не чув.
Це новий рядок.
Мій палець зависає над кнопкою паузи, але я не хочу псувати Нілову аудіокнигу. Я мчу до своєї кімнати й висмикую з полиці другий том. Гортаю до самого кінця.
Таки-так, я не помилився — немає тут жодної згадки про Альдраґа, Батька Драконів. Він був першим Співочим Драконом і використав силу драконівської пісні, щоб із розплавленої скелі витворити перших гномів, але зараз не про це, а про те, що такого рядка немає в книжці.
Чого ще немає в книжці? Які тут ще відмінності? Чому це Моффат удався до імпровізації?
Ці аудіокниги видано в 1987 році, одразу після того, як вийшов друком третій том, а також після того, як Кларк Моффат почав мати справи з Нерозривним Корінцем. Заворушилося моє павуче чуття: це якось між собою пов’язане.
Та мені на думку спадають лише три людини, які можуть знати, що Моффат мав на меті. Перша людина — це Темний Повелитель Нерозривного Корінця, але я не маю ані найменшого бажання звертатися до Корвіни чи котрогось із його посіпак з компанії Festina Lente — ні тих, які над землею, ні тих, які під нею. До того ж, я досі маю побоювання, що мою IP-адресу внесено до одного з їхніх піратських реєстрів.
Друга людина — це мій колишній роботодавець. Мені страшенно кортить поспілкуватися з Пенумброю, та я не знаю, де його шукати. Отак лежачи на підлозі й прислухаючись до шипіння чистої плівки, я усвідомлюю вельми сумну річ: цей сухорлявий блакитноокий чолов’яга скрутив моє життя в якусь чудернацьку закарлюку, а все, що мені про нього відоме, написане на вітрині його книгарні.
Є ще третій варіант. Формально Едґар Декл належить до ватаги Корвіни, але є кілька переконливих аргументів на його користь:
1. Він надійний спільник.
2. Він стереже вхід до Читального Залу, а це означає, що в товаристві він посідає досить високе місце, а отже, має доступ до багатьох таємниць.
3. Він знав Кларка Моффата. І, що найважливіше:
4. Він є в телефонному довіднику. Бруклін.
Мені видається, що було б доречно й цілком у дусі Нерозривного Корінця написати йому листа. Я не робив такого вже з десяток років. Мій останній лист, який я писав чорнилом на папері, був сентиментальним посланням моїй далекій псевдодівчині, котре я надіслав їй одразу по приїзді з наукового табору. Мені було тринадцять. Леслі Мердок так і не відписала.
Для цієї нової епістоли я обираю цупкий, трохи пожовклий папір. Купляю кулькову ручку з тоненьким вістрям. Неквапливо складаю своє послання: спершу розповідаю про те, що показали нам яскраві ґуґлівські екрани, а тоді запитую Едґара Декла, що йому відомо (якщо йому щось відомо) про аудіокниги Кларка Моффата. У процесі я жмакаю шість аркушів, бо постійно роблю орфографічні помилки чи ліплю слова докупи. Мій почерк досі жахливий.