Нарешті я опускаю листа до блакитної поштової скриньки й плекаю надії на краще.
Через три дні я отримую електронного листа. Від Едґара Декла. Він пропонує поговорити у відеочаті.
Як скажете.
У неділю по обіді я натискаю зелену іконку у формі камери. Програма завантажується, і на екрані вигулькує Декл — він вдивляється у свій комп’ютер, і з такого ракурсу його круглий ніс видається трохи приплюснутим. Він сидить у вузенькій залитій світлом кімнаті з жовтими стінами. Мабуть, десь над ним — скляна стеля. За його пухнастим чубом видніють мідні казанки на гачках і дверцята лискучого чорного холодильника, оздоблені барвистими магнітиками й вицвілими малюнками.
— Мені сподобався ваш лист, — каже Декл, усміхається й показує мій пожовклий, акуратно складений аркушик.
— Я так і подумав.
— Я вже знаю, що трапилося в Каліфорнії, — продовжує він. — У Нерозривному Корінці новини ширяться з блискавичною швидкістю. Ви добряче всіх розворушили.
Я очікував, що він лютуватиме, але ж ні, він усміхався.
— Корвіні трохи перепало. Люди злостилися.
— Не хвилюйтеся, він доклав усіх зусиль, щоб нас зупинити.
— Та ні, вони злостилися через те, що ми самі такого не спробували. «Як ми могли допустити, щоб усі розваги перепали цим вискочкам із Google», — казали вони.
Його слова викликають у мене посмішку. Може, влада Корвіни не така безмежна, як мені здавалося.
— Але ви досі шукаєте розгадку? — питаю я.
— Навіть після того, як потужні ґуґлівські комп’ютери нічого не знайшли? Певна річ. У мене теж є комп’ютер. — Він тарабанить пальцями по кришці ноутбука, і зображення починає тремтіти. — Вони ж не чарівні. Їхні можливості обмежуються вміннями програмістів, погоджуєтесь?
Воно-то так, але до наших послуг були чи не найвправніші програмісти.
— Правду кажучи, — каже Декл, — від нас пішло кілька людей. Дехто з молодих непереплетених початківців. Але то не біда. Це ніщо порівняно з…
Позаду Декла виникає якась нерозбірлива метушня, і за його плечем з’являється маленьке личко. Дитина тягнеться ближче до екрана. Це маленька дівчинка, і я вражений, наскільки вона схожа на Декла — його мініатюрна копія. У неї сонячно-русяве волосся, довге і сплутане, і точнісінько такий же, як у батька, ніс. На вигляд їй десь шість років.
— Хто це? — питає дівча й тицяє в екран. Виходить, Едґар Декл перестрахувався — безсмертя за книжкою й безсмертя за кров’ю. Цікаво, чи інші члени товариства теж мають дітей?
— Це мій друг Клей, — каже Декл і пригортає до себе доньку. — Він знає дядечка Аякса. Він теж мешкає в Сан-Франциско.
— Мені подобається Сан-Франциско! — вигукує дівчинка. — Мені подобаються кити!
Декл нахиляється до неї й по-змовницькому питає:
— Серденько, а як кит співає?
Дівча вислизає з батькових обіймів, стає навшпиньки, починає чи то мукати, чи то нявчати й повільно обертається в один бік. Так вона уявляє собі кита. Я сміюсь, а дівчинка дивиться на мене, її очі іскряться, вона тішиться моєю увагою. Вона знову заводить китячу пісеньку, обертається в протилежний бік і тікає з кухні, ковзаючи ногами по підлозі. Муко-нявкання стихає в сусідній кімнаті.
Декл усміхається й дивиться їй услід.
— Отже, до справи, — він повертається до мене. — Ні, я не можу вам допомогти. Я зустрічав Кларка Моффата в книгарні, та, розгадавши загадку Засновника — приблизно за три місяці, — він подався до Читального Залу. Відтоді я більше його не бачив, і мені геть нічого не відомо про його аудіокниги. Чесно кажучи, я ненавиджу аудіокниги.
Але ж вони — як ворсиста плетена шапка, натягнута на…
— Ви й самі знаєте, до кого звернутися, хіба ні?
Звісно ж, знаю.
— До Пенумбри.
Декл киває.
— Він зберігає ключ до книги життя Моффата — ви про це знали? Вони товаришували, принаймні якийсь час, поки обидва мешкали в Сан-Франциско.
— Але я ніде не можу його знайти, — понуро відказую я. — Розчинився в повітрі. Ніби привид. — Аж тут я докумекую, що розмовляю з улюбленим учнем Пенумбри. — Заждіть-но… Ви знаєте, де він живе?
— Знаю, — підтверджує Декл. Він дивиться прямісінько в камеру. — Але не скажу.
Мабуть, я маю такий засмучений вигляд, що Декл виставляє вперед розкриті долоні й квапиться мене заспокоїти:
— Ні, я пропоную вам угоду. Я порушив усі правила, записані в книзі, — а книга дуже давня — і дав вам ключ від Читального Залу, коли ви його потребували, правильно? А тепер я хочу, щоб ви зробили дещо для мене. В обмін на це я залюбки скажу вам, де шукати нашого друга, містера Аякса Пенумбру.