Я зовсім не чекав такого випаду від товариського й завжди усміхненого Едґара Декла.
— Пригадуєте літери шрифту Gerritszoon, котрі я показував вам у нашій друкарні?
— Так, звісно. — Це в тій, що під землею. — Небагато їх залишилось.
— Ваша правда. Здається, я розповідав, що оригінальні літери хтось украв. Це трапилося сто років тому, одразу після того, як ми прибули до Америки. Нерозривний Корінець шаленів од люті. Найняли цілий загін детективів, щедро заплатили поліції, і злодія впіймали.
— І хто це був?
— Один із наших… із переплетених. На прізвище Ґленко. Його книжку спалили.
— Чому?
— Його спіймали на гарячому, коли він займався сексом у бібліотеці, — цілком буденно відказує Декл. Тоді здіймає палець і стишеним голосом додає: — Такі витівки засуджуються і в наш час, але не караються спаленням.
То виходить, що Нерозривний Корінець таки рухається в бік прогресу, хоча й доволі повільно.
— Отож він поцупив кілька книг життя і якісь там срібні ложки й виделки — у ті часи ми мали вишукану їдальню. А заразом прихопив із собою ще й наші пуансони. Дехто каже, що то він так хотів нам помститися, та я схиляюся до думки, що він зробив це з відчаю. У Нью-Йорку самим знанням латини ситий не будеш.
— Ви сказали, що його впіймали.
— Так. Охочих придбати книжки не знайшлося, тож ми їх повернули. Ложки зникли безслідно. Пуансонів у нього теж не знайшли. Відтоді ми їх і не бачили.
— Дивна історія. До чого ви хилите?
— Я хочу знайти їх.
Гм.
— Серйозно?
Декл усміхається.
— Цілком. Я розумію, що вони можуть валятися на дні якоїсь канави. Але я також не відкидаю можливості, — його очі спалахують, — що вони ховаються в нас під носом.
Маленькі шматочки металу, втрачені сотню років тому. Певно, буде легше знайти Пенумбру, обійшовши всі будинки в місті.
— Гадаю, ви зможете їх знайти, — каже Декл. — Ви здаєтесь мені дуже винахідливим.
Питаю ще раз:
— Ви серйозно?
— Дайте звістку, коли знайдете їх. Festina lente. — Він усміхається, і наш зв’язок обривається. Екран темніє.
Чудово, тепер я лютую. Я сподівався, що Декл допоможе мені. А замість того отримав домашнє завдання. Нездійсненне завдання.
Проте… «ви здаєтесь мені дуже винахідливим». Такого мені ще ніхто не казав. Я обдумую це слово. Винахідливий — той, хто завжди винаходить щось нове. У пошуках винаходу для розв’язання цієї халепи мені на гадку спадає Ніл. Може, Декл має слушність. Донині в скрутну хвилину мені щоразу хтось приходив на допомогу. Я таки знаю кількох людей з особливими вміннями й знаю, як ці вміння застосувати.
Якщо подумати, то для цього завдання в мене теж знайдеться помічник.
Аби знайти щось давнє й малозрозуміле, щось дивне й дуже цінне, я звертаюся до Олівера Ґрона.
Коли Пенумбра зник і книгарня зачинилась, Олівер швиденько знайшов собі нову роботу — підозрюю, він уже давненько тримав її в кишені про всяк випадок. Він улаштувався в «Пігмаліон», одну з популярних незалежних книгарень, що її відкрив колишній учасник «Руху за свободу слова» на вулиці Енґельса в Берклі. Тож ми з Олівером сидимо в тісній пігмаліонівській кав’ярні, що тулиться позаду великого стелажа з позначкою «Продовольча політика». Ноги Олівера задовгі для такого крихітного столика, тому він витяг їх збоку. Я гризу коржик із малиною та паростками квасолі.
Схоже, Оліверові подобається на новій роботі. Книгарня «Пігмаліон» велетенська, майже цілий міський квартал, ущерть заповнений книжками, і все тут бездоганно організоване. Яскраві кольорові блоки на стелі позначають межі різних секцій, а підлогою тягнуться смуги відповідних кольорів, утворюючи вигадливі візерунки. Коли я прийшов, Олівер переносив чималий стос книжок до стелажів у секції «Антропологія». Може, його кремезна статура — це якраз те, що не завадило б кожному бібліотекареві.
— То що таке ті пуансони?
Його знання про маловідомі застарілі об’єкти не такі глибокі, якщо стосуються часу після дванадцятого століття, та мене це анітрохи не бентежить.
Я пояснюю, що система ручного набору побудована на маленьких металевих літерках, з них складають речення, розміщують їх у відповідному порядку й так отримують сторінки. Протягом сотень років окремо виготовляли кожну таку літерку, виливаючи їх вручну. Щоб виготовити нову літерку, необхідно мати оригінальний шаблон, вирізьблений із товстого металу. Такий шаблон називали пуансоном і створювали для кожної літерки.