Олівер хвилю мовчить, у погляді задума. Тоді каже:
— Маю тобі дещо сказати. Насправді у світі є всього два типи об’єктів. Може, це прозвучить химерно, але… одні предмети мають ауру. Інші не мають.
У такому разі я ставлю на ауру.
— Мова йде про один із найважливіших атрибутів багатовікового культу.
Він киває.
— Це добре. Повсякденні об’єкти… як-от предмети побуту, вони пропали. — Він клацає пальцями: пуф. — Неабияка удача, якщо трапиться, скажімо, крутезна салатниця. Релігійні атрибути? Ти не повіриш, скільки церемоніальних урн розкидано навколо. Ніхто не хоче ризикувати, викинувши ритуальну урну.
— Тобто, якщо мені поталанить, ніхто не зважився ризикнути й викинути пуансони літерок Gerritszoon.
— Угу, і якщо хтось украв їх, це теж добрий знак. Бути вкраденим — це найліпше, що може трапитися зі старовинним об’єктом. Украдені речі завжди в обігу. Вони не ховаються під землею. — Він прикушує губу. — Але не тішся передчасно.
Занадто пізно, Олівере. Я доїдаю коржик і питаю:
— Припустімо, наш об’єкт має ауру. Що далі?
— Якщо ті пуансони існують десь у моєму світі, — каже Олівер, — є лиш одне місце, де ти можеш їх знайти. Тобі потрібен доступ до Інвентарного реєстру.
Перший клас
Табіта Трюдо — найліпша подруга Олівера з Берклі. Вона невисока й міцна, має кучеряве каштанове волосся, а за товстими скельцями темних окулярів ховаються густі, широкі брови. Тепер вона обіймає посаду заступника директора найзагадковішого музею на всю територію затоки — невеличкого приміщення в Емервілі, що зветься «Каліфорнійським музеєм мистецтва плетіння та вишивальної науки».
Олівер познайомив нас через електронну пошту й пояснив Табіті, що в мене особлива місія, на яку він дав своє благословення. Він також дав мені тактичну пораду — не зайвим буде зробити невелику пожертву. Гідна пожертва дорівнює щонайменше 20 відсоткам усіх моїх статків, але в мене є щедрий покровитель, і я пишу Табіті, що міг би передати їхньому музею тисячу доларів (від імені Фонду Ніла Шаха для жінок-митців) — якщо вона погодиться мені допомогти.
Зустрівши її в музеї — свої називають його просто Каліфорнійським Клубком, — я одразу відчуваю себе як удома, бо цей Клубок такий же химерний, як і книгарня Пенумбри. Це одна велика кімната (колишнє приміщення школи), заповнена яскравими експозиціями та інтерактивними забавками для дітей. У великому відрі біля входу наїжачилися, ніби списи, спиці для плетіння. Одні товсті, інші тоненькі, декотрі зроблені з різнобарвної пластмаси, інші вирізьблені з дерева у формі людського тіла. Кімната наскрізь пропахла вовною.
— Скільки у вас буває відвідувачів? — питаю я, роздивляючись одну з дерев’яних спиць. Вона схожа на худий тотемний стовп.
— Ох, багато, — відказує Табіта й поправляє окуляри. — Здебільшого школярі. До нас якраз прямує автобус, тож краще вам братися до справи.
Вона сидить за реєстраційною стійкою з табличкою «Вхід вільний. Приймаємо пожертви вовною». Я знаходжу в кишені Нілів чек і розпрямляю його на стійці. Табіта приймає його з усмішкою.
— Вам уже доводилося працювати з таким? — питає вона й клацає клавішу на блакитному комп’ютерному терміналі. Він голосно пікає.
— Ніколи, — кажу я. — Щойно два дні тому дізнався, що існують такі реєстри.
Табіта відриває очі від екрана, і я повертаюся за її поглядом. З-за рогу вигулькує шкільний автобус і заїжджає на крихітну музейну стоянку.
— Ну, — зітхає вона, — як бачите, існують. Гадаю, ви дасте собі раду. Тільки не віддавайте наші експонати іншим музеям.
Я киваю і пірнаю за стійку, міняючись місцем із Табітою. Вона сновигає музеєм, рівняє стільці й витирає пластикові столики антисептичними серветками. А я займаюся своїми справами — переді мною відкрився Інвентарний реєстр.
Як я дізнався від Олівера, Інвентарний реєстр — це велетенська база даних, куди внесено всі артефакти з усіх музеїв. Його почали вести десь у середині ХХ століття. У ті часи всі відомості записували на перфокарти, копіювали й зберігали в каталогах. У світі, де реліквії постійно в русі — чи то їх переносять із підвального сховища до виставкового павільйону, чи передають іншому музеєві (котрий може бути в Бостоні або в Бельгії), — без такого реєстру ніяк не обійтись.
Інвентарним реєстром користуються всі музеї світу — від найдрібніших місцевих краєзнавчих товариств до найбагатших національних зібрань, і в кожному музеї розміщено точнісінько такий самий екран. Це Блумберзький термінал старожитностей. Коли знаходять або купляють котрийсь артефакт, до цієї музейної матриці вносять новий запис. Якщо його продано або ж він згорів дотла, запис видаляють. Та допоки найменший клапоть тканини, шматок срібла чи осколок коштовного каменя перебуває в якій-небудь колекції, інформацію про нього можна знайти в цьому реєстрі.