Зовнішній периметр сховища схожий на автостраду — певно, тут курсують найпопулярніші артефакти. Та чим ближче я просуваюся до середини залу, рухаючись у напрямку маячка на планшеті, тим повільніше сновигають навколо мене стелажі. Тут є стійки з плетеними масками, чайні сервізи в коробках, обкладені шматками пінопласту, товсті металеві планки, обліплені засохлими мушлями. Он промайнув пропелер літака, а за ним — костюм-трійка. У цій частині сховища артефакти ще химерніші.
Але трапляються тут не лише стелажі. Дорогою я минаю сейфи — величезні металеві ящики на танкових гусеницях. Декотрі повільно повзуть, інші стоять на місці. Усі вони мають вигадливі замки, а зверху до кожного прилаштовано лискучу чорну відеокамеру. На одному сейфі я бачу яскравий знак, який застерігає про біологічну небезпеку. Обминаю його.
Раптом я чую хрускіт гідравліки, й один із сейфів оживає. Він зривається з місця, спалахує помаранчева лампочка. Я відстрибую вбік, і сейф прокочується по тому місцю, де я щойно стояв. Усі стелажі розступаються, даючи йому дорогу, і сейф неквапом повзе до широких дверей.
Підозрюю, що знайдуть не скоро, якщо мене тут чим-небудь розчавить.
Я помічаю легенький порух. Частина мого мозку, яка відповідає за розпізнавання людей (особливо грабіжників, убивць і ворожих ніндзя), спалахує, як одна з тих помаранчевих лампочок. З темряви до мене хтось наближається. Режим хом’яка ввімкнено. Хтось насувається на мене, дуже швидко, і схожий він на Корвіну. Я повертаюся до нього обличчям, простягаю руки вперед і кричу: «Ааа!»
Це картина — портрет вусатого купця. Прокотився ще раз, щоб знову на мене подивитися. Стежить за мною? Ні, звісно ж, ні. Серце мало не вискакує з грудей. Заспокойся, Містере Пухнастику, заспокойся.
У самому центрі сховища нічого не рухається. Тут важко що-небудь розгледіти, стелажі повимикали свої лампочки — мабуть, економлять електроенергію, а може, впали у відчай. Тут тихо, як в епіцентрі бурі. Промінці світла з метушливих околиць де-не-де пробиваються між пом’ятими картонними коробками, стосами газет і кам’яними плитами. Я дивлюся на планшет і бачу блакитну миготливу цятку. Певно, я вже близько, тому беруся перевіряти стелажі.
Усі вони вкриті товстим шаром пилюки. Полиця за полицею я стираю порох і читаю ярлики. Великими чорними літерами на жовтому тлі написано: BRAVO-3877, GAMMA-6173. Я продовжую пошуки, використовуючи телефон як ліхтарик. TANGO-5179, ULTRA-4549. Нарешті ZULU-2591.
Я сподівався побачити важезний ящик чи якусь майстерно викувану скриню для великого творіння Ґеррітсзона. Натомість переді мною картонна коробка із загорнутими всередину відкидними бортиками. Усередині лежать пуансони, кожен загорнуто в пластиковий пакет і стягнуто гумкою. Схожі на старі автомобільні деталі.
Я беру один пуансон — це літера X, і вона досить важка, — і мене накриває хвиля тріумфу. Не можу повірити, що тримаю цю літеру в руці. Не можу повірити, що таки знайшов їх. Відчуваю себе Телемахом Напівкровним, який тримає Золоту Сурму Ґріффо. Відчуваю себе героєм.
Ніхто за мною не стежить. Я здіймаю літеру X високо над головою, ніби тримаю в руці міфічний меч. Уявляю, як зі стелі в нього вдаряє блискавка. Уявляю, як німіють темні сили королеви Дракенії. Я зі свистом замахуюсь наелектризованим мечем: шух!
А тоді обхоплюю коробку обома руками, підіймаю її і, похитуючись, плентаюся назад, від круговерті стелажів.
Хроніки Співочих Драконів: том ІІІ
Уже в кабінеті Черил я заповнюю всі папери й терпляче чекаю, поки вона внесе зміни до Інвентарного реєстру. Термінал на її столі точнісінько такий самий, як у Каліфорнійському Клубку: блакитний пластик, товсте скло і вмонтований телефон. Поряд стоїть відривний календар із зображеннями котів у костюмах славетних історичних діячів. Сьогодні це пухнастий білий Юлій Цезар.
Я питаю Черил, чи знає вона, яку історичну цінність мають пуансони в цій коробці.
— Ох, серденько, — вона махає рукою, — тут усе для когось цінне.