Вона нахиляється до термінала, ще раз перевіряє, чи все правильно.
Так, вона має рацію. Які ще скарби дрімають у самому серці бурі, дожидаючи, поки хтось їх звідти забере?
— Не хочете її поставити, любчику? — Черил киває на коробку в моїх руках. — Виглядає важкою.
Я хитаю головою. Ні, я не хочу її ставити. Боюся, що вона розчиниться в повітрі. Мені досі не віриться, що я тримаю в руках ці пуансони. П’ятсот років тому їх вирізьбив чоловік на ім’я Ґріффо Ґеррітсзон — кожну літерку. Минули століття, і мільйони, може, мільярди людей споглядали їхні відбитки, навіть не усвідомлюючи, що їм випало побачити. Я пригортаю їх до себе, як новонароджене дитя. Важкеньке дитя.
Черил клацає клавіатурою, і принтер біля термінала починає гудіти.
— Майже готово, любчику.
Як для об’єктів значної естетичної цінності, ці пуансони виглядають досить просто. Тоненькі брусочки з якогось темного сплаву, шорсткі й пошкрябані, і лише на самих кінчиках проступає їхня краса — з металу, ніби гірські шпилі з туману, виростають карбовані гліфи.
Ураз мені спадає на думку запитати:
— Кому вони належать?
— Ох, нікому, серденько, — відказує Черил. — Тепер уже нікому. Якби в них були власники, ти говорив би зараз із ними, а не зі мною.
— То… що вони тут роблять?
— Любий, та в нас тут справжнісінький притулок для сили-силенної нічиїх артефактів, — каже вона. — Подивимось. — Жінка поправляє окуляри й прокручує коліщатко мишки. — Нам надіслав їх Флінтівський музей сучасних ремесел, але вони зачинились у 88-му. Гарний був музей. І чудовий куратор, Дік Сондерс.
— Він просто залишив усе тут?
— Ну, він приїжджав, забрав якісь старі автівки й вивіз їх на спеціальній вантажівці, а все інше передав нашому сховищу.
Може, «Об’єднаним сховищам» варто відкрити власну виставку — «Безіменні артефакти різних епох».
— Ми намагаємося продавати деякі об’єкти на аукціонах, — веде далі Черил, — але трапляються такі… — Вона знизує плечима. — Як я вже казала, тут усе для когось цінне. Та не завжди вдається знайти таких поціновувачів.
Невтішні новини. Якщо ці невеличкі літерки, такі важливі для історії книгодрукування, видавничої справи та й людського спілкування загалом, загубились у цьому гігантському сховищі, то що вже говорити про нас?
— Гаразд, містере Дженноне, — удавано формальним тоном завершує Черил, — усе готове. — Вона кладе папери до коробки і гладить мене по руці. — Ми позичаємо вам їх на три місяці. Можете продовжити термін до року. Вам уже кортить зняти ці велетенські повзунки?
Я повертаюся до Сан-Франциско на гібридній автівці Ніла, коробка з пуансонами лежить на пасажирському сидінні. Вони наповнюють салон густим запахом гартованого металу, від якого мені лоскоче в носі. Я замислююся, чи не краще буде промити пуансони в кип’яченій воді. А що, як той запах в’їсться в сидіння?
Додому ще далеко. Якийсь час я стежу за витратами енергії на панелі приладів і намагаюся побити свій попередній рекорд з економії пального. Та мені швидко набридає, тому я вмикаю плеєр і починаю слухати третій том «Хронік Співочих Драконів» у виконанні самого Кларка Моффата.
Я розслабляю плечі, відкидаюся на спинку сидіння, міцно беруся за кермо й поринаю в невідомість. Мене оточують брати з Нерозривного Корінця, яких одне від одного відділяють сотні років: Моффат у програвачі, Ґеррітсзон на пасажирському сидінні. Миля за милею одноманітно тягнеться пустеля Невади, а у вежі королеви Дракенії відбуваються вельми дивні речі.
Пригадуєте, ця сага починається з того, що заблукалий у морі дракон кличе на поміч дельфінів і китів? Його рятує корабель, який випадково пропливав повз, і на його борту перебуває гном-учений. Гном, потоваришувавши з драконом, виходжує його, а тоді рятує йому життя, коли однієї ночі капітан корабля намагається перерізати драконові горлянку, аби отримати заховане в ній золото, і це тільки перших п’ять сторінок. Як бачите, нашпигувати цю історію ще більшою химерщиною — рішення неоднозначне й непросте.
Але тепер я, звісно ж, знаю причину — третій і останній том «Хронік Співочих Драконів» водночас був і книгою життя Кларка Моффата.
Усі події в цій частині відбуваються у вежі королеви Дракенії, і та вежа — ніби окремий світ. Вона сягає зірок, а кожен поверх має свої правила й загадки, які потрібно розгадувати. У перших двох томах були пригоди, битви і, звичайно ж, підступні зради. А в цьому — самі загадки, загадки, загадки…
Усе починається з того, що з’являється дружній привид, аби звільнити гнома Фернвена й Телемаха Напівкровного з темниці королеви Дракенії та допомогти їм розпочати підняття на вершину вежі. Через програвач «Тойоти» Моффат описує привида: