«Висока, зіткана з блідого блакитного мерехтіння істота з довгими руками й довгими ногами, з тінню усмішки, а вгорі — блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло».
Хвилиночку, а це що таке?
« — Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».
Намацую кнопку, щоб відмотати запис. Відмотую задалеко й мушу трохи перемотати вперед. Знову пропускаю цей уривок і мушу відмотувати назад, а тоді «Тойота» підстрибує на запобіжній смузі. Викручую кермо, повертаю автівку назад на автостраду й урешті натискаю кнопку відтворення.
«…блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло.
— Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».
Знову:
«…яскравіше за все тіло.
— Що ви шукаєте в цьому місці?»
Мені не вчулося: на цих словах Моффат імітує голос Пенумбри. Ця частина оповіді мені знайома. Я пригадую дружнього блакитного привида у в’язниці ще з першого прочитання книжки. Та, певна річ, у той час я не міг знати, що Моффат додав до своєї саги дивакуватого продавця книжок із Сан-Франциско. Та й пізніше, переступаючи поріг цілодобової книгарні, я б нізащо не здогадався, що вже декілька разів зустрічався з містером Пенумброю.
Аякс Пенумбра якраз і є тією блакитноокою примарою в темниці королеви Дракенії. Жодних сумнівів. Я слухаю, як Моффат із хрипким трепетом у голосі завершує сцену…
«Маленькі долоні Фернвена горіли на щаблях драбини. Залізо було холодним, як лід, і здавалося, що кожен щабель вгризався йому в шкіру, злостиво примушуючи гнома відірвати руки й сторчголов летіти вниз, у темну безодню в’язниці. Телемах видерся на чималу висоту, майже дістався порталу. Фернвен озирнувся і глянув униз. Примара була там, зависла на порозі таємних дверей. Вона всміхнулась, напівпрозорим обличчям пробіг світловий імпульс. Примара махнула довгою рукою й вигукнула:
— Підіймайтеся, мій хлопчику! Підіймайтеся!
І він подерся вгору».
…неймовірно. Безсмертя вже торкнулося Пенумбри. А він про це знає?
Я додаю газу, виходжу на крейсерську швидкість, легенько хитаю головою й сам до себе всміхаюсь. Оповідь теж набирає темпів. Тепер хрипкуватий голос Моффата супроводжує героїв з одного поверху на інший, де вони розгадують загадки і здобувають нових союзників: крадія, вовка, балакуче крісло. Тільки зараз уперше я втямлюю, що поверхи вежі — це метафора для багаторівневого процесу розшифровування закодованих книжок Нерозривного Корінця. Моффат використовує вежу, щоб розповісти про власний шлях у братстві.
Це справді очевидно, якщо знаєш, на що звертати увагу.
У самому кінці, після тривалих пригод, герої видираються на вершечок вежі, звідки королева Дракенія оглядає світ і плете свої загарбницькі інтриги. Там вона чекає на героїв, а з нею — її темне військо. Тепер їхні чорні мантії набувають цікавого значення.
Поки Телемах Напівкровний кидається в останній бій разом зі зграйкою союзників, гном-учений Фернвен виявляє дещо дивовижне. У скаженій колотнечі він підкрадається до магічного телескопа королеви Дракенії й зазирає в нього. З цього оглядового майданчика, на захмарній висоті, його очам відкривається щось неймовірне. Гори, які розділяють Західний Континент, складаються в літери. Фернвен розуміє, що це послання — не просте послання, а те саме, що його багато віків тому заповідав Альдраґ, Батько Драконів. Коли Фернвен читає його вголос, він…
Ні фіга собі.
Коли я врешті перетинаю міст на в’їзді до Сан-Франциско, голос Кларка Моффата в заключних розділах його книги набуває нового відтінку. Певно, касетна плівка розтяглась від постійного перемотування вперед і назад, частих повторів. Здається, мій мозок теж трохи розтягся. У ньому вкоренилася нова теорія, вона народилась із зернятка, а тепер хутенько розростається, ґрунтуючись на тому, що я тільки-но почув.
Моффате, ти справжній геній. Ти побачив те, чого не помітив ніхто за всю історію існування Нерозривного Корінця. Ти блискавично подолав усі рівні посвячення, став одним із переплетених (може, лише для того, щоб отримати доступ до Читального Залу), а тоді вплів усі їхні таємниці до сюжету своєї книжки. Заховав їх у всіх під носом.
Мені просто треба було послухати, і я все збагнув.