Довкола нiби вимерло все. Тiльки бiля вогнища бовванiла постать сивого чоловiка та зрiдка перегукувалися вартовi...
Уранцi Кер мiг краще роздивитися селище. Було тут усього кiлька жител, що стояли неподалiк одне вiд одного. В центрi, на пiдвищеннi, житло Матерi роду. Воно було набагато бiльше, нiж iншi, i мало майстернiше покриття. Кер помiтив, що шкури тут лежали не довiльно, як у них, а крiпилися з допомогою черепiв, лози й оленячих рогiв. Власне, шкури накладали на мiцний каркас iз бивнiв мамонтiв та жердин, знадвору їх притискували довгими лозинами, вставленими у ведмежi черепи, а вгорi скрiплювали мiцною корою. Шкури були рiзнi: оленячi, ведмежi, iз зубрiв та коней. Вхiд до житла прикрашав розмальований охрою череп вовка. Всерединi помешкання виднiлися два черепи мамонтiв, теж розмальованi охрою.
Пiдiйшовши ближче, Кер побачив бiля черепiв Аю, так звали молоду жiнку, яка перев'язувала рану Оле. Вона стояла навколiшках, здiймала догори руки й вигукувала якiсь слова. Кер нечутко ступив кiлька крокiв убiк, знаючи, що чужi сповiдi - то великi таємницi, за якi можна заплатити життям.
Потiм вiн сидiв над самiсiнькою рiчкою, берег якої порiс верболозом, очеретом i лепехою. Неподалiк у заводi баблялися вчорашнi його кривдники. Помiтивши Кера, вони покликали його до себе. Жестами показали, щоб хлопець зайшов з боку рiчки й збовтував ногами воду.
Кер зрозумiв: вони полюють на хохулю. Згодом i сам побачив невеличкого звiрка, що шугонув до берега, де була його нора. Та спис наздогнав тварину. Мисливцi зрадiли здобичi й рушили до жител. Кер хотiв було залишитись, щоб помити в рiчцi ноги, але один з мисливцiв пригрозив йому: мовляв, якщо збираєшся втекти, спис дожене й на серединi рiчки.
Бiля вогнища зiбралася уся люднiсть селища. Кремезний мисливець витiсував iз каменя ножа, довго тримав його над вогнем.
З ближнього житла чулися схвильованi голоси, стогiн. Пiдiйшовши туди, Кер побачив на долiвцi розпластаного юнака. З голови йому цебенiла кров. Сивий чоловiк, що стерiг вогонь, обережно пробрав волосся на головi юнака, взяв у мисливця крем'яний нiж i обрiзав волосся довкола рани. Вiдтак став длубатися в ранi кiстяною голкою. Потiм тим же ножем зробив рану ще бiльшою, видалив кiлька дрiбних уламкiв черепа й, приклавши листочки якихось рослин та сухого моху, обв'язав голову заячими шкурками. Ножа i голку чоловiк кинув у вогонь.
Кер дивився на все це з острахом.
Тим часом жiнки принесли два пласких каменi, розтерли якiсь зерна i зсипали в мамонтiв череп. Тодi пiдлили води, густо замiшали й виклали на розпечений плаский камiнь. На каменi швидко утворився тонкий жовтуватий корж. Одна з жiнок вiдламала шматочок, подала Керовi. Гiрке й гаряче, їдло це спочатку не сподобалося хлопцевi. Та виплюнути вiн побоявся. Коли ж пожував, мiсиво стало солодким i смачним.
Неспокiйно спав Кер i другу нiч. Снилося йому, що з пораненою головою лежить не мисливець, а Оле, i що Мати роду збирається вiдрiзати їй коси, а красуня Ая допомогає їй у цьому. В нестямi Кер кричав:
- Не чiпайте, не чiпайте дiвчини!..
Розбудила Ая. З її жестiв Кер зрозумiв: його кличе Оле.
Оле лихоманило. Опухла нога набрала малинового кольору, губи пошерхли, очi були заплющенi.
У вiдчаї Кер гарячково думав, чим допомогти дiвчинi.
До житла ввiйшов сивий чоловiк. У руках вiн тримав невеличкий череп з якоюсь рiдиною. Схилившись над хворою, дав їй напитися. По якiйсь хвилi дiвчина розкрила очi.
- Кер, - мовили її спраглi вуста, - не кидай мене. - I очi знову заплющилися.
Кер сидiв бiля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Бiля житла хлопчики по черзi стежили за ним, аби вiн не втiк. Але тепер вони зрозумiли: без отiєї хворої вiн нiкуди не дiнеться. Отож i не докучали йому.
В селищi тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловiк намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зi списами в руках мисливцi обступили удавану жертву, пiшли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.
Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбiглася, а дорослi почали вцiляти списами в розмальованого пенька. Тiльки один не поцiлив. Вiн тут же вийшов з гурту, побiг до сивого й упав навколiшки. Старий з силою ввiгнав бiля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валунi вiн намалював ще одного мамонта, тiльки вже пронизаного списом, i звелiв мисливцевi встати. Тепер невдасi нiчого боятися: душа його була схована в каменi, який мамонтовi не до снаги.
Пiсля того мисливцi вирушили на полювання. А за ними i Кер з пiдлiтками.
Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок пiдняв над головою короткого товстого списа. Подiливши мисливцiв на двi груш, вiн наказав заганяти звiра в ущелину.
Мамонти паслися над самiсiнькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, двi самки i маля. Це були останнi мамонти в цiй мiсцинi. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливцi нiколи не поверталися без здобичi.
Цього разу пастка була неподалiк вiд селища, де пролягали глибокi урвища, в якi лячно було глянути навiть дорослому. Тi урвища у найбiльшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливцiв - Аїн чоловiк - якось провалився крiзь землю. Його шукали й натрапили на пiдземну рiчку. А ще побачили там багато кiсток звiрiв. Та одне з проваль було неглибоке, i мисливцi часто використовували його як пастку. Кер навiть не помiтив її, добре замаскованої верболозом.
Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повiв головою, задер рожевого хобота i заревiв, подаючи сигнал тривоги.
Мисливцi обступили стадо з трьох бокiв. Хлопчаки-нагоничi кричали, били палицями об палицi. I мамонти рушили до селища. Нараз самець спiткнувся й провалився переднiми ногами в прикриту гiллям яму. З ревом вiн намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летiли списи, камiння.
Та ось звiр видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Вiн бачив, як той пiдтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливцiв i швиргонув його через себе. Коли звiр уже був за кiлька крокiв од Кера, хлопець метнув списа.