- Па... пане граф... Якщо ви погодилися, то... то це ваша справа. Я особисто не хочу мати з цим нічого спільного, нічого! Я не вибиратиму людей на смерть!... І вам не раджу!
- То що, мені пожертвувати сином? Його мати перевернулася б в могилі, а я... я...
- Якщо ви зробите те, чого вимагає Мюллер, то ви теж жертвуєте сином. І сином, і самим собою, пане граф, адже коли хлопці з АК чи НЗС дізнаються, що ви здали людей на страту, вони шльопнуть вас, не роздумуючи!
- Присядьте і припиніть кричати, пане Бартницький!
Ювелір сів так різко, що ґудзик піджака стрільнув і з того часу висів на одній нитці, ніби він був засуджений і повішений господарем.
- Я попередив вас, пане граф... Я не кажу, що лісові напевно про все дізнаються, тут справа така - може їм стане відомо, а може й ні. Але можливості такої виключати не можна!
- Я її теж не виключаю, любий мій. Якщо вони про все дізнаються - спочатку їм треба буде подумати над тим, а чи варті тих, кого видали, викуплених. А коли забажають покарати відповідального за такий обмін, їм доведеться покарати кількох людей.
– Це кого ж?
- Я вже обдумав це, пане Бартницький… Я хочу, щоб рішення ухвалила група найшанованіших громадян міста. Декого з таких гестапо заарештувало, але ж кількох ще знайти можна. Я не правий?
- Навіть кілька десятків, пане графе. Тільки як ви хочете це зробити?
- Я хочу запросити їх сьогодні ввечері до себе: меценаса[5] Кржижанівського, професора Станьчака, радника Малевича, поштмейстера, пана Седляка. Це він подав мені таку думку.
- Яку думку?
- Щоб скликати такі збори.
- Поштмейстер Седляк?
- Так, Седляк. Він був у мене щойно, просив допомоги у порятунку одного із заарештованих. Як бачите – не лише до вас приходили.
- І кого ж хоче рятувати Седляк?
– Пана Кужмича, директора музею. Але давайте повернемося до гостей на сьогоднішній вечір, бо все ще не знаю… Дещо вже є, але цього мало. Кого мені ще треба запросити, пане Бартницький? Що ви думаєте про пароха?
Ювелір наморщив лоба і якийсь час мовчав; потім шепнув, ніби сам собі:
- Тепер я розумію вашу щедрість, пане Тарловський... Ось тільки я не впевнений, нібито те, що ви самі бажаєте платити за чотирьох арештантів, схилятиме ваших гостей до виконання вимог гестапо...
- Ви не відповіли на моє запитання!
- Вибачте, яке питання?
- Кого я ще маю запросити?
- Ксьондза Гаврилко, тут жодних сумнівів.
– А ще кого?
Бартницький схилив голову і якийсь час копався в думках.
- Лікаря Хануша ...
- Хто це такий?
- Заступник директора лікарні, професора Стасінки, якого заарештували.
- Ще кого?
- Директора кінотеатру, Кортоня…
- Це той довоєнний директор театру, ендек[6]?
- Так... Ну і аптекаря Бруся... Ага, обов'язково пана Мертеля, заступника директора сільськогосподарської школи, адже директора теж заарештували... І, мабуть, Клоса, головного редактора з довоєнного "Кур'єра"...
- То він ще живий?
- Живий, пане граф, і навіть непогано живе, хоча зараз багато хто живе так, ніби й не живе... такі вже часи... На вашому місці, я запросив би ще й старшого сержанта Годлевського, з синьої поліції[7].
- Навіщо?
- Впевненості в мене немає, але він, здається, з лісовими плутається, пане графе. У всякому разі, людина це порядна, вже кількох врятував.
- Гаразд, досить, саме стільки стільців тут і стоїть. Запрошу їх на шосту годину. Питання, чи всі прийдуть?
- Без побоювань, пане граф!
- Чому ви такі впевнені?
- Вибачте, але я знаю людей… Ніхто не відмовить, оскільки запрошення до вас – це честь, відзнака. Так що зібрати їх тут буде легко, зате трохи важче буде їх переконати, коли дізнаються, чого ви від них очікуєте.
- Я запрошу їх, не кажучи, чого від них чекаю. Вони знатимуть лише те, що я хочу говорити про заарештованих. І серед запрошених будуть... щонайменше двоє, які мене підтримають.
- Здогадуюсь, пане графе, що перший - це адвокат Кржижановський, адже це ваш колега з Легіонів[8]. А хто другий?
- Побачите ввечері.
Ювелір підвівся, ніби бажаючи встати.
- Вибачте, пане граф, не зрозумів... Я теж мушу прийти?
- Я вас запрошую.
- Я вже відмовився!
- Прошу вас передумати, пане Бартницький. Невже ви бажаєте відмовитись від такої відзнаки?
- Я не прийду, пане графе! На мене прошу не розраховувати!
- Пан Бартницький…
- Не може бути й мови! Не може бути й мови, пане граф! Я ж сказав, що не бажаю брати у всьому цьому участі!
- І це означає, що ви не хочете провести найвигіднішу справу за все своє життя валютчика, пане Бартницький! Хіба коли-небудь вам пропонували таку кількість настільки старовинних і цінних прикрас, причому за ціною, яку ви самі призначаєте? Та ще й без будь-якої торгівлі з боку продавця?
8
Польські Легіони - польські військові загони, початок яким дав Перший Кадровий Полк, створений 3 серпня 1914 р. у Кракові з ініціативи Юзефа Пілсудського та Головного Національного Комітету. Ці загони були окремим підрозділом армії Австро-Угорщини. Вони об'єднали польські військові організації, наприклад, Стрілецький Союз "Стрілець" та Польські Стрілецькі дружини. У період із 20 вересня 1916 р. по 19 лютого 1918 р. Польські Легіони мали офіційну назву: Польський Допоміжний Корпус.
10 квітня 1917 р. загони легіонерів були переформовані на Польські Збройні Сили (Polnische Wehrmaht). Коли більшість солдатів (з І та ІІІ Бригади) відмовилося давати присягу на вірність зарубіжним монархам, загони були розформовані. Легіонери були інтерновані в таборах у Беніамінові (офіцери) та Щиперні (унтер-офіцери та рядові). Частина солдатів (з II Бригади) перейшла лінію фронту під Саранчею в ніч з 15 на 16 лютого 1918 р. Інші були інтерновані в таборах в Угорщині. -