"Так, всією".
"Ага, це було б підвищення, пане ксьондз! Ну а ще вище?"
Вікарій негативно хитає головою.
"Вище вже не можна. Не можу ж я стати Господом Богом..."
А єврей на це:
"Ну чому б і ні. Одному нашому хлопчику вдалося"
Громовий регіт перебив адвокат Кржижановський:
- За Словацьким, одному з наших дістанеться Апостольська Столиця...
- Неправда, пане адвокате, - заперечив Малевич. - Юлик Ес пророкував "слов'янського папу", а не польського. Що не виключає поляка, але може бути і чех, і…
У цей момент камердинер Лукаш вкотив у зал візок із графом. Гості замовкли й підвелися, вітаючи господаря.
- Від щирого серця вітаю вас і дякую за те, що ви прибули, - сказав Тарловський. - Можеш іти, Лукаше... Сідайте, панове. Їжте, пийте. Сподіваюся, ви мені вибачите, що я приймаю вас так просто, але справа… дуже важлива… виникла несподівано, і моя куховарка не встигла приготуватися, хоча знаю, вона там готує щось гаряче, яке подадуть пізніше…
- Ну що ви, пане граф, та в теперішній час це й так... - підлизнувся Брусь.
Тарловський, зморщив брову, вказав на вільний стілець:
- Пане Бартницький… як, вирішив не приходити чи запізнюється?
- Він трохи спізниться, - пояснив доктор Хануш. - Закінчує якесь термінове діло, і попросив вибачитися від свого імені.
- Гаразд, не будемо чекати, у нас мало часу, - прийняв рішення господар. – Панове, переходжу до справи. Я запросив вас, найбільш шанованих громадян Рудника, оскільки, як вам, напевно, відомо, гестапо заарештувало десять...
- …найбільш шанованих громадян Рудника, - перебив його професор Станьчак, у голосі якого зовсім не відчувалося сарказму, але зауваження і так було саркастичним через свій зміст.
- Саме так. Але дещо тут можна зробити. Мається на увазі важке, дуже складне рішення, якого я самостійно прийняти не міг – тому запросив усіх вас. Начальник гестапо, Мюллер, зробив мені пропозицію… Я розмовляв з ним кілька годин тому. Мюллер погодився випустити чотирьох заарештованих, але за викуп.
- Чому лише чотирьох? - запитав Годлевський.
- Цього я не знаю. Очевидно, він побоюється свого начальника. Усіх же він відпустити не може, а заробити бажає, ось і вважав, що з чотирма все минеться. Але ж чотири – це більше, ніж нічого, так, панове.
- Скільки він хоче взяти? - спитав Кортонь.
- За кожного звільненого він вимагає по двадцять тисяч доларів.
Відлунням цих слів став шурхіт, що пробіг уздовж столу, переповнений здавленими пирханнями і лайками:
- Скотина!
- Сучин син!
- Гієна швабська!
- Фріц довбаний!
- Та ніколи не платили навіть половини цієї суми!
- Він спеціально стільки запитав, щоби нічого з цього не вийшло!
- Або – щоб одразу ж заробити купу грошей.
- І хто стільки зможе заплатити?
- І яка сволота! Мало того, що людей мордує, так ще й торгує ними, немов работоргівець, псякрев!
Коли перші обурення вщухли, аптекар Брусь підбив підсумок:
- Пане графе, це гігантська сума... Ніхто з нас не міг би навіть...
- Я покликав вас не для того, щоб збирати гроші, - заспокоїв його граф.
- Та з усього міста не видоїти такої суми, - сказав Клос. – Чотири рази по двадцять – це вісімдесят тисяч доларів, капітал! Вибачте, але навіть у Любліні за арештантів платять по дві, найбільше – по три тисячі.
- Але тільки не за арештанта, якого засудили до страти, пане редакторе, — поправив його Седляк.
- Але ж тут не було жодного вироку, бо й суду не було, — підвівся на своєму місці Гаврилко.
- Не смішить, святий отче! – приборкав його Седляк. – Рішення районної влади має чинність судового вироку, це адміністративне проведення вироку над заарештованими. Чи ви впали з дуба, чи тільки сьогодні народилися? Усі, яких заарештував Мюллер, мають вирок влади, і порятунок таких засуджених у грошах коштує набагато більше, ніж три тисячі зелених.
- Ну так, рази в два, - втрутився журналіст. - Нехай, в три. Але ж не двадцять тисяч?!
- Панове, панове! - Адвокат Кржижановський підняв руку, заспокоюючи тих, хто сперечається і даючи знати, що сам хоче взяти слово. - Ви дивуєтесь, панове? А тут немає нічого дивного, питання зовсім ясне. Боші отримують по дупі на всіх фронтах: на сході, на заході, на півдні – коротше, всюди. У Любліні незабаром правитимуть росіяни. Мюллер розуміє, скільки йому залишилося часу на те, щоб зібрати військовий добуток, ось він і піднімає ціни. Це просто закон ринку, що йде до свого краху.
- Панове, - сказав граф. - Мюллер дав мені всього кілька годин на те, щоб прийняти рішення.
- Але, може, вдасться цю жахливу суму якось зменшити. Треба торгуватися, пане графе, - запропонував Брусь.
- Мюллер не стане з нами торгуватися. Ми можемо лише прийняти його пропозицію чи відкинути її. Часу в нас – до ранку.