- Так?
- …"Не судіть, і не судимими будете".
- Хто судитиме? Ніхто про це й не знатиме. Ніхто один перед одним не похвалиться – з почуття сорому, пане графе! До того ж, і ми обидва.
- Господь Бог знатиме про це. Ви забули про Бога, професоре!
- Скоріше, це вже Бог забув про нас, дорогий граф. Напевно, Він розсердився, читаючи чи слухаючи Шекспіра.
- Що пан говорить?
- Кажу, що він підслухав, як Макбет проклинає, що "світ - це оповідання ідіота". Адже Шекспір мав рацію, так?
- Не мені судити, професор.
- А кому ж судити, як не людям? Адже це ми, холера ясна, маємо жити в цій фабулі Предвічного Творця! Це ми повинні танцювати на сцені цього страшного кабаре! Це ми повинні виносити всілякі страхи цього позбавленого сенсу, логіки, гідності, пристойності та істини сценарію! Хіба що бажаємо загнати Назаретянина в кут, в небуття, і після того вважаємо, що божеством є біологія, природа, яка не має космічної плазми! Запишемося в пантеїсти, дорогий графе!... Або повіримо Шекспіру...
- Я вірив Шекспіру з того часу, як у студентському театрику Львівського Університету ми ставили "Гамлета", професор.
- Ви грали Гамлета?
- Тільки як дублер, коли хворів мій колега. Тут, у бібліотеці палацу, я маю всього Шекспіра. І не переклади – оригінали. Але фраза Макбета – це лише словесна блискітка майстра драми. Ви не завербуєте мене в атеїсти, тож не витрачайте зусиль, навіть смерть сина не відібрала б у мене Святої Трійці. Хіба що обличчя цих людей на якийсь час відберуть у мене сон...
- Яких людей? Яких розстріляє гестапо?
- Ні, тих людей я не знаю. Я говорю про людей, яких запросив учора за свій стіл… Ви бачили їхні обличчя, коли вони вже йшли?
- І що тут дивного? Кожен із них, власне, перестав бути людиною. Або, точніше кажучи – саме людиною став. І кожен із них про це знає.
- А ви, професор?
Станьчак засміявся і гірко спитав:
- Я?... Пан Тарловський - я вже дуже давно втратив по відношенню до себе якісь ілюзії. Але вони втратили залишки ілюзій саме сьогодні. Говорячи "вони", я маю на увазі і вас. У всіх вас тепер з'явилося усвідомлення того, що ви сволоти, і що ви трохи відрізняєтеся від фриців. Якщо Мюллер бажав переважно цього, а я можу посперечатися, що так він своєї мети досяг... Власне кажучи, цю війну виграв Мюллер, пан граф.
Господар не хотів продовжувати діалог. Він завмер нерухомо і тупо дивився невідомо куди. Гість зрозумів, що саме час йти. Але вважав, що перед тим повинен ще раз влити у себе знамениту наливку графів Тарловських. Він узяв графин і нахилив над чаркою, але тут витекло всього кілька крапель. Він підвівся і взяв другий графинчик - з цього вдалося вицідити пару десятків крапель. Третій подарував стільки ж, можливо, на краплю більше. Усього набралося близько половини чарки, ось професор і розлив напій язиком, прощаючись із блаженним смаком. Потім вийняв з жилетної кишеньки годинник, звіряючи його з настінним годинником.
- За дві години прийде капітан Мюллер... Світає. Я кланяюся, пане графе.
До виходу він попрямував рішучим, хоч і не зовсім чітким кроком. Професор повернув ручку, відчинив двері і вже збирався переступити поріг, як раптом якась думка затримала його. Станьчак обернувся, щоб сказати зовсім тверезим голосом:
- Ви знаєте, що найнеприємніше, пане графе? Найкращим є не те, що люди обманюють. Найгіршим є те, що кожен обман має якесь виправдання.
А потім професор вийшов, зачиняючи за собою двері.
АКТ VII
Писк шин автомобіля, що гальмував, перелякав птахів, що пустували вранці в садових кущах. У вестибюлі луною пролунав тупіт чобіт Мюллера. Гестапівець пройшов у салон, ведучи за собою молодого графа Тарловського. У залі нікого не було, але за мить камердинер Лукаш укотив візок з господарем.
- Вітаю вас, гер граф, - сказав капітан. - Чудовий сьогодні ранок, стільки сонця, стільки підбадьорливої прохолоди після дощу! ... А ваша втрата, як ви самі бачите, знайшлася цілою і здоровою.
Тарловський не відповів, лише простягнув руки до юнака. Той припав до візка і опустився навколішки, бурмотячи крізь сльози.
- Тату!... О, тату!...
- З тобою все гаразд, синку?
- Все нормально, тату.
- Тебе не били?
- Ні, тату. Але я боявся за тебе, адже не знав, заарештували тебе чи ні…
- Ні, синку, мене не заарештували... Гаразд, піднімайся нагору, умийся, переодягнися і відпочинь. Адже ж ти не спав, правда?
- Там неможливо заснути.
- Тоді поспи, Маречеку. А поговоримо потім, за обідом. Або після вечері, якщо спатимеш до вечора.
Граф поцілував сина в чоло, той поцілував руку батькові і зник. Мюллер, який під час цього діалогу стояв біля дзеркала, вивчаючи заклик Нельсона, змінений для потреб Рудника – підійшов до столу, присів і мовчки палив, закинувши ногу на ногу – жестом людини, яка святкує свій тріумф.