- Клянуся, що ніхто крім нас... Гарантую цілковиту мовчанку!
- Я не про це. Проблема в тому, що гестапо саме зараз розбирається з абвером. Мій любельський начальник, Краус, особливо ненавидить барона фон Штенберга; вони змагалися один з одним тут так довго, як абвер з гестапо будують один одному підступи. Краус знає, що фон Штенберг частенько гостював у вас, і тому вважає, що тут може бути дещо більше, ніж домовленість двох аристократів. Якби я випустив лише вашого сина, тоді я сам міг би стати підозрюваним у тому, що маю якийсь контакт із абвером, словом, що я роблю це для недобитків адмірала Канаріса. Ні, пане граф, собою я ризикувати не стану!
- Але ж ви ж раніше прийняли мою пропозицію. Ви навіть назвали суму!
- Але ж тоді ви не дали мені закінчити. Я повідомив лише роздрібну ціну.
– Не зрозумів… Як це, роздрібну?
— Слухайте, пане Тарловський. Моя пропозиція трохи інша, більш оптова, знову ж таки, для мене вигідніша, але, перш за все, вона більш безпечна для капітана Фрідріха Мюллера, а все так складається, що нічия безпека не може мені бути такою дорогою, як безпека Фрідріха Мюллера. Я пропоную наступний договір: я випущу чотирьох заарештованих та візьму по двадцять тисяч доларів за кожного, що разом складає вісімдесят тисяч доларів. Половину з них я віддам Краусу. Такі великі гроші його заспокоять; при цьому він підозрюватиме мене тільки в бажанні заробити, але в жодних змовах на користь абверу або в будь-якій іншій лайновій політиці.
- Ви мені вибачте, гер капітане, але... але...
- Що "але"?
- Я… я не можу цього…
Мюллер підтиснув губи і стукнув кулаком по столу так сильно, що з попільниці висипалася частина попелу, а чарки перелякано брязнули.
- Або чотирьох, або нікого!
- Не знаю... - зітхнув граф.
- Чого не знаєте?
- Не знаю, чи вистачить у мене коштовностей, гер Мюллер…
- А я якось на диво спокійний, що вистачить, - знову розслабився капітан. - Інше питання, чи вистачить у вас бажання платити за людей абсолютно вам чужих, причому людей без гербів. Тим не менш, я бачу шанс полегшити вашу долю. Адже кожен заарештований має сім'ю, яка охоче продасть останні черевики, щоб врятувати свого. Зв'яжіться з ними… Втім, що ви там зробите, питання вже не моє. Моє питання – завтра розстріляти десять людей. Або повісити той самий десяток... Але я запевняю вас, пане Тарловський, що десять чоловік завтра буде розстріляно.
– Але без мого сина. Я готовий заплатити за нього.
- Жодних торгів, пане граф. Або четверо, або ж ніхто.
- Добре... - прошепотів Тарловський. - Четверо…
– По двадцять тисяч президентів.
– Так.
- Та що це я несу, mein Gott! Чотири рази по двадцять тисяч президентів, це… це було б вісімдесят тисяч однодоларових папірців! Цілий віз! Буде достатньо вісімсот фізіономій президента Франкліна. Або тисяча шістсот зображень президента Гранта. Аби не дрібніше.
- Добре.
- Однак, на жаль, це ще не все.
- Більше я не зможу!
- Грошей більше я й не вимагаю. Хоча, якби я вимагав – ви б змогли, у цьому, пане графе, я певен. Справа в чомусь іншому - в заарештованих.
- Ми ж визначилися, що я плачу за чотирьох!
- Це також не змінюється. За чотирьох. Але ви, природно, розумієте, графе, що я зобов'язаний покарати десять чоловік, а не шістьох - мені доведеться заарештувати чотирьох інших на місце викупленої вами четвірки. Проблему вибору я лишаю на вас. Сюди я повернуся о…
Він дивився на циферблат годинника, що стояв під стіною, маятник якого відміряв секунди, потім глянув на свій годинник і уточнив:
- …о сьомій ранку. У вашого годинника чудовий бій, але вони запізнююся на цілих чотири хвилини. Тож у вас вісімнадцять годин. Завтра о сьомій ранку ви вручите мені валізку або сумку з портретами домовлених президентів і два аркуші з прізвищами поки що не домовлених обранців.
- А чому два аркуші?
– Я ж казав, що проблему вибору покладаю на вас.
- Відбору людей, яких ви звільните, капітане!
- Подвійного вибору, пане графе. У тому числі – і відбору змінників. Ви дасте мені список чотирьох людей, яких я повинен випустити, і чотирьох, яких я повинен заарештувати. Думаю, це ясно?
- Щооо?!!!... - простогнав Тарловський.
До нього дійшло, в яку трясовину занурило його бажання врятувати дитину, що була дитиною жінки, яку він, граф, любив, яку смертельно образив і яку згадував із почуттям, бажаючи цим випросити у неї пробачення цим актом порятунку. Думки плуталися, наче п'яні нетопирі. Якась внутрішня луна цитувала слова гестапівця, що віддавали луною: "... Вибору жорстокого, підступного, вбивчого..." Він сховав обличчя в долонях. Тим часом Мюллер підвівся, обтягнув кітель, налив собі "на доріжку", випив, взяв кашкет і резюмував: