Коли батько вивчав великі орнітологічні посібники і гортав кольорові таблиці, здавалось, наче з них вилітають оці пернаті химери і сповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, шматками пурпуру, клаптями блакиті, мідянки і срібла. Під час годівлі вони утворювали на підлозі барвисту хвильну грядку, живий килим, котрий при чиїйсь необачливій появі розпадався, розлітався рухомими квітами, що лопотіли у повітрі, аби врешті розташуватися десь попід стелею. У пам'яті мені особливо закарбувався один кондор, величезний птах з голою шиєю, зморшкуватим, пухирчастим видом. Це був худий аскет, буддійський лама, що керувався залізним церемоніалом свого великого роду, у всьому поводженні сповнений незворушної гідності. Коли він сидів навпроти батька, нерухомий у монументальній поставі правічних єгипетських богів, з оком, заповолоченим більмом, яке зсував збоку на зіниці, щоб замкнутися зовсім у самоспогляданні власної достойної самотності, то видавався завдяки своєму кам'яному профілю старшим братом мого батька. Така сама тканина тіла, сухожиль і зморщеної твердої шкіри, таке саме обличчя, зсохле і кощаве, такі самі загрубілі, глибокі очні впадини. Навіть руки — дужі, вузлуваті, худі долоні батька з опуклими нігтями теж були схожі на кігті кондора. Коли я бачив його дрімаючого, то не міг позбутися враження, що маю перед собою мумію — висохлу і тому поменшену мумію свого батька. Гадаю, і материної уваги не минула та дивна схожість, хоча ми з нею ніколи про це не говорили. Характерно, що кондор уживав спільного з моїм батьком нічного горщика.
Не припиняючи виведення щораз нових екземплярів, мій батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, припинав у дірках та щербинах покрівлі звабливих і журних наречених і досяг цим того, що дах нашого будинку, величезний двосхилий ґонтовий дах, став справжнісінькою пташиною господою, Ноєвим ковчегом, до якого зліталися різного роду крилаті з далеких сторін. Довго ще навіть по знищенні пташиного господарства утримувалась у пернатому світі традиція нашого дому, і в пору весняних мандрів не раз спадали на наш дах цілі хмари журавлів, пеліканів, пав та сила іншого птаства.
Однак згодом — по нетривалій пишності — справа повернула на смутне. Незабаром батькові забаглося переселитись до двох кімнат на піддашші, що слугували за комірчини. Звідти вже раннього досвітку доносилось змішане курликання пташиних голосів. Дерев'яні коробки кімнат дзвеніли від шуму, тріпотіння, піяння, токування і гелготу, підсилюваного резонансом просторого горища. Так батько щез нам з очей на кілька тижнів. Лиш інколи він сходив до помешкання, і тоді ми могли зауважити, що він наче зменшився, схуд і скорчився. Інколи, забуваючись, зривався зі стільця при столі, махав руками, як крилами, та протяжно піяв, а очі заходили йому млою більма. Потім, засоромлений, сміявся разом з нами і намагався звести інцидент на жарт.
Якось несподівано під час генерального прибирання з'явилася у пташиній державі батька Аделя. Ставши у дверях, заламала руки від смороду, який здіймався в повітря, і куп посліду на підлозі і меблях. Не довго вагалась, відчинила вікно, потім довгою щіткою зняла в повітря всю масу птаства. Збився пекельний туман пір'я, крил і крику, в якому Аделя, схожа до шаліючої Менади, танцювала танок руйнації. Разом з пташиною громадою, тріпочучи руками, намагався піднестися у повітря і мій батько. Крилатий туман потроху рідшав, аж врешті на бойовиську зосталися тільки змучена, засапана Аделя та батько, зажурений і засоромлений, готовий до прийняття повної капітуляції.
По хвилі сходами зі свого домену спускався мій батько — спустошений чоловік, король-баніт, що втратив трон і королівство.
Переклав Микола ЯКОВИНА
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydry. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
«Ї», Львів, № 11, 1997, C. 161–164;
«Єгупець», Київ, 1995 p., C. 56–59;
«Сучасність», Київ, № 10, жовтень 1992 р., С. 23–25.
Манекени
Та пташина імпреза мого батька була останнім вибухом яскравості, останнім пишним контрмаршем фантазії, яку той невиправний імпровізатор, той вправний фехтувальник уявлення повів на шанці й окопи безплідної і беззмістовної зими. Тільки тепер я розумію самотній героїзм, з яким він сам один оголосив війну безмежній стихії нудьги, від якої ціпеніло місто. Позбавлений будь-якої підтримки, без визнання з нашого боку той предивний муж захищав пропащу справу поезії. Він був чарівним млином, у ківш якого сипалися висівки легковажних годин, щоб у його шестернях заквітнути всіма барвами запашних східних прянощів. Але ми, звиклі до буйного штукарства того метафізичного фокусника, були схильні недооцінювати його суверенної магії, яка рятувала нас від летаргії беззмістовних днів і ночей. Аделі ніхто не докоряв за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки, ми відчували якесь низьке задоволення, ганебну сатисфакцію від приборкання тих буйнощів, якими жадібно наїдалися досита, щоб опісля підступно уникнути відповідальності за них. А може, у тій зраді було і потаємне визнання переможної Аделі, якій ми підсвідомо приписували місію і покликання вищої сили. Всіма зраджений, батько без бою відійшов з місця своєї недавньої слави. Без схрещення шпаг віддав ворогові сферу своєї минулої пишноти. Добровільний вигнанець, відступив до порожньої кімнати в кінці сіней і окопався там у глухій самотині.