Одного разу, не пам'ятаю вже, як то воно було, пан директор увійшов до кляси і в тиші, яка раптом залягла, вказав пальцем на трьох з-поміж нас, між ними й на мене. Ми повинні були негайно ж піти з ним до канцелярії. Ми знали, чим то пахне, і двоє моїх співвинуватців уже наперед почали бичати. Я байдуже дивився на їхню передчасну скруху, на деформовані раптовим плачем обличчя, так, наче з першими сльозами з них сповзла людська маска і оголила безформне місиво плачучого м'яса. Щодо мене — то я був спокійний, я-бо з розумінням моральних і праведних природ покарання піддавався перебігові справ, готовий із стоїцизмом стерпіти наслідки моїх дій. Та сила характеру, що скидалася на затверділість, не подобалася панові директору, коли всі ми троє винуватців зупинилися перед ним у канцелярії — пан директор асистував цій сцені з прутом у руці. Я з байдужістю розіп'яв пасок, але пан директор, поглянувши, закричав: — Сором, хіба це можливо? В такому віці? — і згіршено подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи, — додав він з ґримасою огиди. Потім, відправивши малюків, він мав до мене довгу й поважну проповідь, повну жалю й несхвалення. Але я не розумів його. Бездумно гризучи нігті, я тупо дивився прямо перед собою і потім сказав: — Плосу пана вцителя, то Вацек плував на булку пана вцителя. — Я вже справді був дитиною.
На гімнастику й рисунки ми ходили до іншої школи, де були спеціяльні знаряддя і залі для цих предметів. Ми маршували парами, нестримно галайкаючи, вносячи на кожну вулицю, на яку повертали, раптовий гамір наших змішаних сопранів.
Та школа — то був великий дерев'яний будинок, перероблений із театральної залі, старий і повен прибудов. Середина рисункової залі скидалася на велетенську лазню, стеля підпиралася дерев'яними стовпами, під стелею бігла навкруг дерев'яна ґалерія, на яку ми відразу вибігали, штурмуючи сходи, що дудоніли, як буря, під нашими ногами. Численні бокові комірчини прекрасно підходили до гри в хованки. Учитель рисування не приходив ніколи, тож ми на всю губу показували, на що ми здатні. Час від часу до залі вбігав директор тієї школи, кількох найгаласливіших ставив у кут, парі найдикіших накручував вуха, але тільки-но він відвертався до дверей, як за його плечима вже знову ріс гармидер.
Ми не чули дзвоника, який оголошував кінець науки. Робився осінній пополудень, короткий і кольоровий. За деякими хлопцями приходили матері, хлопці впиралися, але їх відпроваджували, лаючи й б'ючи. Але для інших, тих, хто був позбавлений такої турботливої домової опіки, лишень тоді починалася справжня забава. Допіру пізнім присмерком старий сторож, замикаючи школу, проганяв нас додому.
Вранці о цій порі ще панувала густа темрява, коли ми виходили до школи, місто лежало ще в глухому сні. Ми просувалися навпомацки, з витягнутими руками, шелестячи ногами в сухому листі, яке стосами залягало вулиці. Ідучи, ми трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано, в якійсь фрамузі, ми намацували рукою обличчя колеги, який ішов з протилежного боку. Скільки ж тоді було сміху, загадок і несподіванок! Дехто мав лойові свічки, вони запалювали їх, і місто було засіяне мандрівками тих недогарків, що просувалися низько при землі тремтячим зиґзаґом, зустрічалися і зупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг землі, купу зів'ялого листя, в якій малеча шукає каштанів. На поверхах деяких будинків уже також запалюються перші лямпи, мутне світло, перебільшене, випадає крізь квадрати шиб у міську ніч і кладеться великими фігурами на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади будинків. А коли хтось, узявши в руки лямпу, іде з кімнати у кімнату — надворі обертаються величезні прямокутники світла, мов сторінки колосальної книги, і площа немов би мандрує кам'яницями і переставляє тіні й будинки, неначе укладає пасьянс із великої колоди карт.
Нарешті ми доходили до школи. Недогарки гасли, нас огортала темрява, в якій ми намацували наші сидіння за партами. Потому входив учитель, затикав пляшку лойовою свічкою, і починалося нудне опитування слів і деклінацій. За браком світла наука залишалася напам'ятна і вербальна. Поки хтось монотонно рецитував, ми, мружачи очі, дивилися, які із свічки вистрілюють золоті стріли, позгинані зиґзаки і плутаються, шелестячи як солома у примружених віях. Пан учитель розливав чорнило у каламарі, позіхав, виглядав у чорну ніч з низького вікна. Під партами панувала глибока тінь. Ми, хихотячи, пірнали туди, мандрували на чотирьох, обнюхуючись як тварини, потемки і пошепки робили наші звичайні обміни. Я ніколи не забуду ті блаженні передранішні шкільні години, поки за шибами поволі уставав світанок.