Трапляються тут і ще дивовижніші речі, речі, які я приховую сам від себе, речі мало не фантастичні своєю абсурдністю. Скільки не виходжу з кімнати, а все мені видається, що хтось швидко віддаляється від дверей і скручує у бічний коридор. Або хтось іде попереду, не обертаючись. Це не санітарка. Я знаю хто це. — Мамо! — кричу тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя та якусь мить з благальною посмішкою дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку сіть я заплутався?
Не знаю, може це вплив пізньої пори року, але дні щоразу поважніють у барвах, похмурішають і тьмяніють. Стає так, немовби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.
Весь краєвид — немов дно величезного акваріуму з блідим чорнилом. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що хвилюються як водорості на фоні чорнильної глибіні.
Околиці Санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, вони перебігають понизом у сутінках усі дороги й стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені та уважні. Собаки пробігають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, шпичасто нашорошивши вуха, з жалібним тихим скавулінням, яке мимоволі видирається їм з горлянки, сигналізуючи про велику схвильованість. Заклопотані своїми справами, завжди у русі, завжди в дорозі, завжди поглинуті до решти незрозумілою метою, вони майже не зважають на перехожих. Часом тільки глипнуть на них люто, і тоді крізь чорне й мудре зизування проглядає лють, тамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злобі, пси підбігають, похиливши голову, із зловісним гарчанням до ноги, але тільки для того, аби посеред дороги знехтувати своїм наміром і помчати далі у великих собачих танцях.
Нема ради на це собаче засилля, але якого лиха управа Санаторію тримає на ланцюгу велетенського вівчура, страхітливу тварюку, сутого вовкулаку мало не демонічної дикости?
Холодний піт проймає мене щоразу, коли я поминаю його буду, а він стоїть нерухомо, прип'ятий на короткий ланцюг, з дико наїжаченим кудлатим коміром навколо голови, щетинистий та бородатий, з потужним механізмом повної ікол пащі. Цей собака зовсім не гавкає, тільки його дикий писок стає на сам вигляд людини ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі жахливу морду, він заходиться у тихій конвульсії зовсім низьким, пристрасним, з глибин ненависти добутим виттям, у якому звучить туга й розпач безсилля.
Мій батько байдуже поминає цю тварюку, коли ми разом виходимо з Санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависти. Зараз я уже на дві голови вищий від батька, малого й худого, котрий тупцює поруч дрібним старечим кроком.
Поблизу Ринку ми натрапляємо на незвичне пожвавлення. Юрби людей перебігають вулиці. До нас доходять неймовірні звістки про вторгнення у місто неприятельського війська.
Серед загальної розгублености люди повідомляють одне одному тривожні й суперечливі відомості. Важко все це зрозуміти. Війна не була попереджена дипломатичними кроками? Війна серед мирної тиші, не потьмареної жодним конфліктом? З ким війна, і за що? Нас поінформували, що вторгнення неприятельського війська додало відваги партії незадоволених у цьому місті, які вибігли на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І дійсно, ми угледіли групи заколотників у чорних цивільних костюмах, зі схрещеними на грудях білими ременями. Повстанці мовчки сунули з похиленими напереваги карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалася на тротуарах, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні похмурі погляди, в яких малювалося почуття вищости, блиск зловтіхи та якесь змовницьке підморгування, неначе вони стримувалися, аби не пирскнути сміхом, який здемаскував би усю цю містифікацію. Декого з них упізнала юрба, але загроза похилених цівок тамувала веселі окрики. Заколотники оминули нас, нікого не зачепивши. Знову усі вулиці заливає тривожна, похмура, мовчазна юрба. Глухий гамір палахкотить над містом. Видається, що здалеку чутно гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків. — Я мушу дістатися до крамниці, — говорить батько, блідий, але повний рішучости. — Не треба мене проводжати, ти тільки будеш мені заважати, — додає він. — Повертайся до Санаторію. — Голос легкодуха радить мені бути слухняним. Я бачу, як батько втискається у щільну стіну юрби, і гублю його з очей.