Другого ліжка не було. Од вікна тягнуло пронизливим холодом. Грубку не палено.
Не надто вже тут дбають про пацієнтів, — думав я собі. — Таку хвору людину віддано на поталу протягів! І здається, ніхто тут не прибирає. Груба верства куряви залягла підлогу, покривала нічну шаховку з ліками та із склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам дають саму лиш чорну каву замість чогось поживнішого! Але супроти добродійств відсуненого часу, це, звичайно ж, дрібничка.
Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лишень його хропіння, видно, вже занадто громіздке, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від високомовства своєї деклямації. Воно стало, так би мовити, хропінням приватним, на власний ужиток. Я обтиснув довкола батька перину, скількимога оберігаючи його від протягу, що віяв з вікна. Невдовзі я заснув обіч нього.
Коли я прокинувся, у покої була сутінь. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому ґлязуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, що його справив собі останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.
Бачачи, що я не сплю, він з милим усміхом на своєму поблідлому від хвороби обличчі сказав: — Я сердешне втішився, що ти приїхав, Йосифе. Що за несподіванка! Чуюся тут так самотньо. Щоправда, не можна в моїй ситуації скаржитися, я ж перейшов гірші речі і, якщо б хотіти витягнути facit з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі, подали мені тут першого ж дня чудовий filet de boeuf з грибами. То був пекельний шматок м'яса, Йосифе. Я небом і землею остерігаю тебе — якби тобі тут коли-небудь мали подати filet de boeuf… Дотепер вогонь у животі. І діярея за діяреєю… Я зовсім не міг дати собі раду. Але мушу сповістити тобі новину, — тягнув він далі. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Справді. І вітаю себе з цією ідеєю. Я нудився, знаєш, нестерпно. Ти просто не уявляєш, що за нуди тут панують. А так я принаймні маю приємне зайняття. Знову ж таки, не уявляй собі жодних витребеньок. Де ж пак. Набагато скромніше приміщення, ніж наш давній магазин. Просто буда порівняно з ним. У нас у місті я соромився б такої повітки, але тут, де ми мусіли настільки попустити наші претенсії — чи ж не так, Йосифе?… — Він болісно засміявся. — І отак якось живемо. — Мені стало прикро. Я соромився батькового замішання — та й він помітив, що трохи неправильно висловився.
— Бачу, ти півсонний, — сказав він перегодом. — Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, правда? Я власне туди поспішаю, щоб побачити, як ідуть інтереси. Не маєш поняття, як тяжко було щодо кредиту, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з серйозним минулим… Пригадуєш собі підсінок оптика на Ринку? Отже ж, зразу обіч нього наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.
— Що то ви, батьку — виходите без пальта? — спитав я з неспокоєм.
— Забули мені його запакувати — уяви собі — я не знайшов його в куфері, але мені його зовсім не бракує. Цей лагідний клімат, ця солодка аура!..
— Та ви, батьку, взяли б моє пальто, — наполягав я, — таки конче прошу — візьміть. — Але батько вже нацуплював капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув з покою.
Ні, я вже не був півсонний. Я відчував, що відпочив… І зголоднів. З приємністю пригадав собі буфет, заставлений тістечками. Одягався з думкою, як то я собі догоджу розмаїтими видами тих ласощів. Першість безумовно віддам крихкому пирогові з яблуками, але не забуду і про чудесний бісквіт, начинений помаранчовими шкоринками, який я там бачив. Я став перед люстром, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичне дзеркало, затаїла мій образ десь у глибині, вируючи мутною ополонкою. Намарно регулював я віддаль, підходив, відходив — з пливкої срібної імли не хотіло вигулькувати жодне відбиття. Мушу звеліти їм, аби дали інше люстро — подумав я собі і вийшов з покою.
В коридорі було зовсім темно. Враження торжественної тиші ще більш посилювала малопотужна газова лямпа, що блакитнявим промінчиком горіла на розі. В тому лябіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. Вийду-но я в місто, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Перекушу десь у місті. Хіба-таки знайду там яку добру цукерню.