Яке мале, по суті справи, значення мають, усупереч усім сподіванням, такі епізоди, виникає з факту, що ще того самого дня увечорі сидів мій батько, як звичайно, над своїми паперами, — інцидент, здавалося, було давно забуто, глибоку уразу переборено і затерто. Природньо, що ми стримувалися від будь-яких натяків. Ми з задоволенням дивилися, як у позірно повній рівновазі духу, у начеб погідній споглядальності він шпетненько записував сторінку за сторінкою своїм каліграфічним, рівним письмом. Тим важче, зате, давалися затерти сліди компромітуючої особистости бідного кметика — відомо, як уперто закорінюються залишки такого типу на певних підложжях. Ми вмисно недобачали його протягом тих порожніх тижнів, танцюючого в тому темному куті на ляді, з дня на день меншого, з дня на день сірішого. Майже вже недостережний, він усе ще подригував в тому самому місці на своєму посту, добродушно усміхнений, згорблений над лядою, невтомно постукував, уважно наслухаючи, говорив щось потиху до себе. Стукання стало властивим його покликанням, в якому він безповоротно затрачувався. Ми не оговтували його. Надто далеко вже він був зайшов, щоб іще можна було його досягнути.
Літні дні не мають присмерку. Ми й не зоглянулися, а була вже ніч у крамниці, запалено велику нафтову лямпу, і крамнична справа точилася далі. В ті короткі літні ночі не оплачувалося вертати додому. В той час як пливли години ночі, батько сидів у позірному зосередженні і значив марґінеси листів дотиками пера у чорні літаючі зірочки, чорнильні чортики, косматі пір'їнки, що блудно вирували в полі зору, атоми темряви, відірвані від великої літньої ночі за дверима. Та ніч за дверима порошила, як порхавка, висівався в тіні умбри той чорний мікрокосмос темряви, заразлива висипка літніх ночей. Окуляри осліплювали його, нафтова лямпа висіла за ними, як пожежа, оточена плутаниною блискавок. Батько чекав, чекав нетерпеливо, і наслухував, вдивлений у яскраву білість паперу, через яку пливли ті темні галактики чорних зірок і пилів. Поза батьковими плечима, начебто без його уділу, точилася велика гра у справі крамниці, точилася, дивна річ, на образі, що висів за його головою, між реєстратурою а люстром, у ясному світлі нафтової лямпи. То був образ-талісман, образ нез'ясований, образ загадковий, інтерпретований без кінця, мандруючий із покоління в покоління. Що ж він зображав? То був безконечний диспут, що точився од віків, ніколи не докінчений процес між двома розбіжними засадами. Стояли там напроти себе два купці, дві антитези, два світи. — Я продавав у кредит, — кричав худий, обдертий і остовпілий, і голос йому заламувався з розпачу. — Я продавав за готівку, — відповідав грубий у фотелі, закладаючи ногу на ногу і перебираючи великими пальцями сплетених на череві долонь. Як же ненавидів батько грубого! Знав їх від дитини. Вже на шкільній лаві наповнював його огидою той опасистий егоїст, що пожирав безконечну кількість булок з маслом на перервах. Але не солідаризувався батько і з худим. Він зуміваючись дивився, як уся ініціятива вислизала йому з рук, загарбана двома тими диспутантами. Із спертим віддихом, із знерухомілим зизом з-за зсунутих окулярів очікував батько висновку, з'їжачений і до глибини перейнятий.
Крамниця, крамниця була незглибима. Вона була метою всіх думок, нічних ясувань, нажаханих задумувань батька. Нез'ясована і без границь, стояла вона поза всім, що діялося, похмура й універсальна. Вдень ті суконні генерації лежали, повні патріярхальної поваги, уложені за старшинством, вишикувані за поколіннями й десценденціями. Але вночі виривалася бунтівна, суконна чорнота і штурмувала небо в пантомімічних тирадах, в люциферичних імпровізаціях. Восени крамниця шуміла, випливала з себе, нахлинена темним сортиментом зимового товару, немов би цілі гектари лісів рушили з місця великим, шумливим краєвидом. Влітку, в мертвому сезоні, вона меркнула й сахалася до своїх темних резерватів, недоступна й буркотлива у своєму суконному маточнику. Крамівники гупали по ночах дерев'яними ліктями, мов ціпами, в глуху стіну так, наслухаючи, як вона ричала болісно у глибині, замурована в ведмежому суконному ядрі.
По тих глухих ступенях повсті батько зіступав у глиб генеалогії, на дно часів. Він був останній з роду, був Атласом, на барках якого спочивав тягар величезного заповіту. Днями і ночами роздумував батько над тезою того заповіту, силкувався у раптовім зблиску зрозуміти його meritum. Нераз він запитливо поглядав, повен очікування, на крамівників. Сам без знаків у своїй душі, без осяянь, без директив, очікував він, що їм, молодим і наївним, щойно залялькованим, об'явиться раптом сенс крамниці, який від нього затаївся. Він припирав їх до стіни чіпким морганням, але вони, тупі й белькочучі, ухилялися від його погляду, втікали зором, плетучи в збентеженні неприторенні нісенітниці. Ранками, спираючися на високого ціпка, батько мандрував, мов пастир, серед тої сліпої вовняної отари, тих тлумних заторів, тих гойдливих бекаючих тулубів, без голови, при водопої. Ще чекав, ще відволікав ще ту хвилину, коли подвигне весь свій люд і рушить у гамірну ніч тим нав'юченим, муравліючим, стократним Ізраїлем…