Як велика чорна гусениця, виїхала рура до освітленої крамниці — многочленний тулуб, величезний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень спереду. Покупці з'юрмилися, відступаючи перед тим сліпим паперовим драконом, продавці широко відчинили двері на вулицю і я виїхав поволі паперовим авто між шеренгами клієнтів, що супроводжували осудливим поглядом той справді скандальний виїзд.
Так якось живеться у цьому місті, і так спливає час. Більшу частину дня тут спиться — і не лише в ліжку. Ні, надмірної вибагливості у цьому нема. У кожному місці і кожної пори дня людина готова поринути тут у смаковиту дрімоту. З головою, похиленою на столик у ресторані, у фіакрі і, навіть, навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, куди завертається на хвилинку, аби скоритися на момент невідпорній потребі сну.
Пробудившись, запаморочені ще і хиткі, тягнемо далі перервану розмову, продовжуємо обтяжливу путь, точимо вперед складну справу без початку й кінця. Внаслідок цього губляться десь там мимохідь по дорозі цілі проміжки часу, втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо звертати на неї увагу, відмовляємося без жалю від скелета безперервної хронології, за якою колись наглядали з поганої звички та прив'язаності до нудної щоденної дисципліни. Ми давно офірували невинну готовність складати рахунок за перебутий час та ретельність у відлічуванні до мідяка зужитих годин — гордість і амбіцію нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись найголовніших чеснот, у яких не знали колись вагання і не припускалися хиб.
Кілька прикладів хай проілюструють становище, що склалося. Якоїсь пори дня чи ночі — ледве помітний нюанс неба відрізняє ці пори — я пробуджуюсь коло балюстради містка, що провадить до санаторію.
Стоїть присмерк. Я мусив, знеможений дрімотою, довго несвідомо тинятися містом, поки доволікся, смертельно стомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи в дорозі мене весь час супроводжував лікар Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він бере мене попід руку й тягне за собою. Ступаю за ним і, поки переходимо громохкі дошки містка, знов засинаю. Крізь заплющені повіки ледве бачу проникливу жестикуляцію лікаря, усмішку в глибині його чорної бороди і марно намагаюся зрозуміти логічний виверт, остаточний козир, яким він тріумфально завершує свої аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго йдемо так поруч, заглиблені в повну непорозумінь розмову, коли в певний момент я таки остаточно пробуджуюся. Лікаря Ґотарда вже нема, геть стемніло, але то тільки тому, що очі у мене заплющені. Відкриваю їх і знаходжу себе у ліжку, у власній кімнаті, до якої не знати яким чином потрапив.
Іще непристойніший приклад.
Обідньої пори входжу у місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, нахиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого зніяковіння, замовляє нові й нові страви, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще навіть із першою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.